Радість і смуток побутового психоаналізу
КОЖЕН із нас, залежно від міри власної вразливості, тонкошкірості чи нарцисизму, мордується риторичними запитаннями на кшталт: “Чому він так на мене глянув?” або “Чому вона сказала саме це?” Наші внутрішньоутробні рефлексії забирають значну частину часу, а відтак і життя.
З роками їх стає дедалі більше. Або менше. Знову ж таки, це залежить від нашої так званої суспільної чи особистої зреалізованості, від стану фізичного та душевного здоров’я, і навіть від кольору носа чи якості губної помади. Багато ситуацій і конфліктів насправді можна пояснити фізіологічними процесами...
Невже, скажете ви, переживання людини стосовно її контексту серед інших можна прирівняти до фізіології?
Значною мірою. Адже, погодьтеся, коли ми стикаємося з ортодоксальною зацикленістю щодо якихось переконань чи уявлень, то незрідка (достатньо лише декількох нюансів і логічних висновків) із-за фанатичної вуалі прозирає пащека біологічного: задавнених хвороб, статевої незадоволеності тощо. Платонічний авторитаризм іноді буває моторошнішим або небезпечнішим від сексуальних вольнощів.
Звісно, що авторефлексії та самокопирсання здебільшого не допомагають людині, роблячи з неї підозрілого і наїжаченого невротика, не кажучи вже про схильність до нав’язливих психічних станів, жахливих власною сіризною та одноманітністю. І якщо люди мистецького типу ще можуть використати нахил до сумнівів і безперервного самоаналізу з креативною метою (прикладів, принаймні в історії літератури, більш ніж достатньо, починаючи від
Ф. Достоєвського, Ф. Кафки чи М. Пруста), то для осіб, не здатних до сумнівного дару слово/звуко/фарботворення, нахил до побутового “психоаналізу”, як правило, власної персони може обернутися внутрішнім пеклом із далекосяжними мінусовими наслідками.
Отже, побутова рефлективність – це психіатрія?
А як же тоді з нашою інтуїтивною рефлексотерапією, коли від самокопирсань стає легше? І чому такі непривабливі чисто конкретні люди з їхньою перекособоченою одновимірністю світовідчуття? Зрештою, схильність до дисциплінованого самоаналізу нерідко обертається благом, завбачливо оберігаючи нас від скочування до стадії нарцисичного опудала...
Адже вже не зважав на будь-які внутрішні терези російський письменник-емігрант Іван Бунін, а надто після (доволі випадкової?) Нобелівської премії. Людям, які долали довгий шлях, аби познайомитися з прозаїком, Бунін, переважно перебуваючи в агресивно-депресивному стані, міг відповідати через посильного, мовляв, його це не обходить, нехай читають твори, а він не має бажання виділити хвилину-другу для особистого знайомства.
А наш Тодось Осьмачка, одержимий усілякими отрутофобіями, підозрював навіть небагатьох людей, які любили його, в бажанні умертвити через, наприклад, затруєний хліб або борщ. Охоплений ідеологічним страхом співець сонячних кларнетів, кажуть, після війни навіть приватні листи підписував на кшталт: “Осяяний ленінським світлом Павло Тичина”...
Але, на відміну від Буніна, випадок Тичини чи синдром Осьмачки має виразну совєцьку підкладку: нагнітання атмосфери ідейної підозріливості, котра перетворювала життя імперії на згусток параноїдальних психозів.
Проте наш стихійний і поверховий психоаналіз може обертатися благом, рятуючи від трясовини егоцентричного отваринення. За умови, скажемо символічно, коли ми не будемо сушити мізки, що подумають вони, а спитаємо себе: “Чому я подумав погано про нього, неї, них? Що я насправді знаю про цю людину чи цих людей? Може, він чи вона бореться із власною хворобою? Переобтяжені сором’язливістю? Чули про мене злостиві плітки “зіпсованим” телефоном?” Варіантів безліч.
Адже ми майже нічого не знаємо про інших. Іноді навіть душі найближчих є для нас, по суті, terra incognita, не кажучи вже про тих, кого злословимо.
Якщо вас цікавить приватний досвід автора, то я, відчуваючи приступ гніву чи неприязні, намагаюся згадати якийсь приємний епізод, пов’язаний з об’єктом ситуативної люті. І файли пам’яті послужливо пропонують щось спокійне, навіть зворушливе. Таке заспокоєння, звісно, не завжди спрацьовує, але тоді я – незмірно далекий від досконалості – згадую, що, по суті, наш упорядкований побутовий психо- і самоаналіз є не найгіршою формою постійного наближення до основ християнської етики.
Степан Процюк – письменник, мешкає в Івано-Франківську
(c) тут
