⇓

Шлях людини – це довга дорога в невідоме. В час цієї мандрівки трапляються роздоріжжя і марева. Трапляються оази але на початку дороги вони або висихають, або належать іншим людям, котрі також в дорозі чи, можливо, вже дійшли до мети подорожі. Людина – створіння, котре йде і шукає, створіння, котре відчуває, радіє, переживає, думає, страждає. Ми здатні багато відчути і пережити, багато осмислити і зрозуміти. Ми міцні і незламні, слабкі і крихкі. Ми різні. Кожен своїми методами долає життєвий шлях. Але найкраще, найкомфортніше нам бути з кимось. Нам потрібні друзі, кохані, рідні. Ми доповнюємо одне одного, даємо і забираємо енергію. Це – життя. Життя непередбачуване. Воно як зебра чи синусоїда. Його вибрики дають унікальні можливості відчувати суть існування, порівнювати і переконуватись, знати і навчати. Нікому невідомо скільки ми живемо. Чи ми досягаючи певного рівня продовжуємо свою подорож в іншому образі, чи досягаючи зупиняємось? Кожен про це довідається самостійно, кожен досягне поставленої мети. Життя – це щастя, котре може зробити боляче щоб ми відчули повною мірою радість від доброго? Хтось задумувався над цим? За чорним йде біле, а за білим?… ще біліше

Виникають раптово і несподівано. Захоплюють і оволодівають. Вони не дають рівномірно дихати. Дають багато енергії і проростають крила чи виростають ікла. Вони керують нашим настроєм від мегапозитиву до супер депресії. Почуття кохання – це найскладніше, що можна придумати. Ці почуття, чи то відчуття, немають чіткого початку і немають кінця, в них немає визначень і формул. Завдяки їм – ми прогресуємо, ростемо, здобуваємо нові вершини. Почуття кохання – це найкращі ліки від всіх недуг. Вони завжди дають нам висновки, що все, що було до них, було пустим, несерйозним, дитячим. Почуття заставляють розцвітати навіть висохлі дерева.

Проте, більшість людей не вміють їх берегти, не вміють цінувати. Багато плюють навіть на власні почуття заради інших цілей. І від щастя до депресії скочуємось зі швидкістю світла. Марними є обдумування та осмислення чому все так сталося. Які причини того. Ці думки лише відмуровують від справжньої істини.

Почуття треба відчувати. Їх не можна вивчити. Їх не можна пояснити. Вони є. І ми це відчуваємо. Добре – сміємося, погане – плачемо. Всі ми знаємо як це бути щасливими і як бути знедоленими. А хтось пробував описати ці почуття? Думаю пробували всі. Але чи хоч одній людині вдалося показати іншим, що вона відчуває і яким є це відчуття? Напевно нікому.

Почуття – це дар, котрий належить лише нам. Почуття вічні. І вони єдині і неповторні у кожної живої істоти.

Автор: Кость ГАРБАРЧУК

Майже 130 років у селі Куткір Буського району на Львівщині росте липова алея — як символ, як свідок кохання. Її називають «Липова алея втраченого кохання». Я не згоден з такою назвою. Кохання не буває втраченим. Варто назвати цю пам’ятку «Алеєю вічного кохання».

Директор місцевої школи Надія Кучма зголосилася бути нашим екскурсоводом і розповіла драматичну історію, яка може стати сюжетом для роману.

У другій половині ХІХ століття село Куткір належало польському графу Генріху Лончинському. На правому березі річки Полтви стояв панський палац, збудований ще в першій половині ХVІІІ століття фундатором монастиря капуцинів Юрієм-Антонієм Лончинським. Перед палацом був природний парк з великим ставком. У 1877 році сюди приїхали на маневри війська цісаря Австро-Угорщини, адже тоді цей край входив до складу імперії.

За переказами старожилів, між Веронікою, молодою дружиною 37-річного графа, та 23-річним офіцером Станіславом Міцевським виник роман. Подробиці невідомі, але ситуація склалася досить серйозна. Розлючений та ображений граф Генріх викликав молодого офіцера на дуель. Станіслав виклик прийняв. Домовилися стрілятися із зав’язаними очима. Поєдинок проходив на узліссі за два кілометри від палацу. Секунданти підіграли графові Лончинському — так зав’язали йому очі, що він добре бачив свого суперника. За жеребом графові випало стріляти першому, тому в цьому поєдинку пролунав лише один постріл — Станіслав Міцевський був убитий наповал.

Автор: Галина Пагутяк

Люди вважають, що добро і зло мають спільний корінь, аби виправдати неминучість зла.

Люди вважають, що несвідома жорстокість не є, власне, жорстокістю.

Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот, виявляючи при цьому примітивність власного мислення.

Люди вважають, що етика має біологічне підґрунтя, через що їхня еволюція тупцює на місці.

Люди схильні допускати вбивство у деяких випадках, однак, кожен виняток – це ознака невиразності та незрілості їхньої свідомості.

Люди вважають власну безпеку вартою жорстокості, проте залишаються беззахисними.

Люди розділяють власне буття на духовне й матеріальне, аби віддати перевагу останньому.

Люди вважають, що мораль, побудована на ієрархії, є найвищим міри – лом їхньої зрілості, але це лише промовисте свідчення інфантильності.

Люди поділяють інших людей на близьких і далеких, і це відчуження провокує у них жорстокість і страх.

Люди гадають, що ненависть, страх, зло притаманні цілому Всесвіту, але це лише атрибути їхньої вбогості, які затримують розкриття інших якостей людини.

Люди бояться довіряти, починаючи з довіри до себе.

Люди не знають, що світ зміниться лише тоді, коли кожен довірятиме собі й іншим, а не ритуалам, які нав’язуються без нашої згоди.

Люди переносять власні незрілі й потворні стосунки, що опираються на виживання їхнього біологічного виду, на довколишнє природне середовище, а потім відкидають усе, що не вміщується у це прокрустове ложе.

Людям невідомо, що таке свобода, бо вони забули найважливіший принцип життя у Всесвіті: живи і давай жити іншим.

Люди навчились розпізнавати протилежності й узаконили боротьбу між ними, забувши про гармонію.

Errare humanum est – людині властиво помилятись . Але це стосується лише її розуму, а не серця.

Автор: Світлана СЕНЕНКО

«Кохаю його безумно»… «Божеволію від кохання»… Як стверджує британський еволюційний психолог Френк Талліс у книзі «Любовна лихоманка: любов як душевна хвороба», такі фрази є не тільки поетичними метафорами, а й точно відбивають справжню природу романтичного, палкого кохання.

Клінічна картина очима поетів і лікарів
З початку цивілізації найкращими знавцями кохання вважалися поети. Перші поетичні описи палкої закоханості ми знаходимо на стінах єгипетських гробниць. Цікаво, що фрази, які коментують зображення танцівниць і співачок, виконані три з половиною тисячі років тому, сповнені висловлювань, на які часто-густо можна натрапити в текстах сучасних любовних пісень та віршів («Не залишай мене, благаю…», «Вона заволоділа моїм серцем…» тощо). Там же наведено симптоми любовних страждань — як фізичних (тяжкість у тілі й на серці, блідість…), так і душевних (неможливість думати ні про що й ні про кого іншого, крім об’єкта кохання, нездоланне бажання бути поруч, втрата сенсу життя під час вимушеної розлуки тощо). Приблизно років через тисячу після того точну й виразну картину любовних переживань описала перша відома світові велика поетеса Сафо: «Щойно тебе я побачу, вже нездатна вимовити слово… Під шкірою швидко легкий жар пробіга, вдивляються, нічого не бачачи очі, у вухах же — дзвін безперервний… Потом жарким обливаюся, тремтінням все тіло охоплене, зеленішими трави стають, і ось-ось наче з життям розпрощаюся…».

Автор: Марія ЗАЛЮБОВСЬКА

Нещодавно (стаття була опублікована 16 березня 2001) у Пантеон безсмертних за розпорядженням президента Франції Міттерана перенесено тіла П’єра та Марі Кюрі. Час довів: їхні заслуги нескороминущі, вічні. І сьогодні мені хочеться розповісти не так про науку, як про кохання двох, француза й польки, яке і стало творцем невідомого, неймовірного і вічного.

Маленька тендітна жінка
запалила зорю атомного століття.

І зробила це геніальне відкриття не в інститутській лабораторії, а в напівзруйнованому хліві. Цілими днями, стоячи в клубах їдкого диму, перемішуючи в казані киплячу масу залізним шворнем, вищим за свій зріст, обробляла тонни уранової руди. Два справжніх сновиди від науки, Марі і П’єр знали, що уранова смолка дуже дорога і їм недоступна. Їхній прибуток — 500 франків на місяць. Зате відходи смолки, після вилучення з неї урану, коштують жалюгідні копійки. Але ж і відходи треба привезти з Австрії. Ця сировина їм потрібна. Отже, треба урізати свої скромні витрати. На всьому шляху до їхнього геніального відкриття ніхто не дав їм ані франка, не протягнув руку допомоги. Чотири роки вони одержимо б’ються за виділення одного дециграма чистого радію.

Автор: Тетяна ЛЕБЕДЄВА

“Не розібравшись в собі, без здорової самооцінки людина не зможе нікого полюбити”

Для чого людині потрібне кохання? Виявляється, це почуття чи не найголовніше у повсякденному житті. – Для того, щоб визначити, навіщо людині воно потрібне, треба перш за все визначити, що це таке. Кожна людина кохання розуміє по-своєму, адже воно багатогранне, – розповідає психолог Лариса Ткач. – Запитуючи, навіщо любов – це все одно, що поцікавитися, навіщо нам життя. Це питання риторичне. Кохання – це життя. А значить потрібне, якщо хочеться жити. Перестаючи любити, людина просто йде з життя. За словами спеціаліста, життєві проблеми і складнощі виникають саме через якість кохання. – Любов може бути до суспільства, батьків, країни, до самого себе. Кожна з цих груп відповідає за якість життя, – продовжує психолог. – Починати потрібно з любові до себе, яка має бути сформована у першу чергу. Не розібравшись у собі, без нормальної і здорової самооцінки людина не зможе нікого полюбити. І її теж ніхто не полюбить так, як того хотілося б. Необхідно мати здорове сприйняття себе і навколишнього світу.