Закоханість-Кохання-Любов

Найперше це те, що я не до кінця погоджуюсь з твердженням, що закоханість, кохання та любов - це три цілком відмінні сфери відносин між хлопцем і дівчиною. Думаю, що вони взаємно між собою пов'язані, і одне без іншого не може існувати. Це подібно як будівництво будинку. Завжди починають закладати його із фундаменту, а не з даху. Так само і любов не приходить одразу, але поступово, проходячи властиво етап закоханості та кохання. Саме тому я поставив між цими трьома словами дефіси, щоб показати певну градацію, яка існує між цими термінами і яка є обов'язковою у скріпленні правдивих відносин. Інше є правдою, і це добре показав автор, що дуже часто люди зупиняються на півдороги, вважаючи, що, закохавшись, вони досягли завершальної точки. Тому, погоджуючись з автором, що не слід ототожнювати ці поняття між собою, вважаю, що також не слід їх остаточно розривати, але, навпаки, підкреслювати наслідковість, яка існує між одним і другим.

Також не зовсім згідний з висловом автора, що "…ні перше (закоханість - Я.Т.), ні друге (кохання - Я.Т.) не дається як дар, який знаходять ззовні чи як щасливий випадок, який мимоволі трапився. Тільки пізнавши себе, можна пізнати кохання…". Як на мене, то тут занадто "пахне" європейським персоналізмом, де тільки людина сама по собі розглядається як творець свого щастя. При такому підході дуже часто забуваємо про вертикальний вимір людського щастя, тобто про дар людині від Бога, який вона приймає. Вся наша літургійна практика шлюбу проникнута саме останньою ідеєю, коли Божий дар зустрічає співдію зі сторони людини і внаслідок такої синергії твориться реальність подружнього щастя. Можливо, корінь сучасних розводів і схований у такому мисленні, що я сам визначаю, що є любов, а потім сам і заперечую, що ця любов була, забуваючи при цьому про джерело любові - Бога. Тому тут слід говорити про діалектику, яка існує між Божим даром, з однієї сторони, та моєю здатністю та дозрілістю цей дар прийняти. У відповідь Церква завжди говорить, що будь-яке поєднання двох людей у Подружжі - це завжди є Таїнство, яке важко до кінця збагнути розумом, але яке, підтримуване Божою силою, може подолати всі негаразди і непорозуміння. Беручи це до уваги, я б перефразував нашого автора, що "як закоханість, так і кохання є перш за все даром Божим, який ми повинні як слід прийняти і його розвивати".

І останнє зауваження стосується ще одного виразу Івана: "… неможливо кохати, попередньо не ставши на шлях духовного росту. Це - ключ, магічний код, який дає змогу впевнено крокувати на шляху кохання…" Так, я цілком погоджуюсь, що чим більше особа людини розвинена, тим повніше вона здатна кохати. Але хіба не здатен кохати той, в кого цей духовний розвиток дуже малий? Є безліч випадків, коли саме кохання змінювало людину, відкривало для неї нові можливості, в тому числі самореалізації та початку духовного росту. Адже правдиве кохання є завжди маленьким чудом, здатним поміняти все. І як це не дивно звучить, але не тільки духовна людина здатна кохати, але й кохання здатне зробити з людини духовну. В тому якраз і вся непередбачуваність любові, яку неможливо вмістити в будь-які описові рамки і окреслити межі.

Тому я цілком погоджуюсь з Іваном, що все, про що він описував у своїй статті, було "теорією Валеріо Альбісетті". А ця стаття - лише теорія Якова Тиса. Бо коли говоримо щось про кохання - це завжди теоретичні речі, які, звичайно, допомагають в деталях відобразити, що ж є любов; але в реальності все є набагато таємничіше і неописанне, адже лю-бов переростає рамки законів, прогнозів, систем і стає чудом двох зовсім різних людей, які вже від початку розуміють, що все життя проживуть разом як одну вічну мить.

• Tweet