Янголятко

Автор: Ніна

містечку Л... . Чому Л.? Просто, мені так захотілось.. . Жило сірооке янголятко, воно полюбляло літати над містом весняними ранками та літніми вечорами, та слухати гучну рок-музику. А що?.. Янголи бувають різні... А ще... Воно полюбляло спускатись на старовинні вулиці міста і гуляти досхочу або сидіти на даху, підперши голову руками, і дивитись на перехожих, машини, птахів і вуличних музикантів, вдихаючи аромат кави і парфумів. Взагалі це було життєрадісне янголятко, готове огортати теплом кожного, світити променями своєї посмішки для всіх. Таке собі сонечко із крилами...
Отже... життя здавалось прекрасним...
Одного весняного ранку світило сонце, пронизуючи ще морозне повітря прозорим теплом, янголятко сиділо на даху, роздивляючись перехожих, як раптом...
Із будівлі вийшла людина з дивною зачіскою і очима кольору весняного неба, яке так полюбляло янголятко...
Воно посміхнулось дивлячись на людину, як вона йде, сідає у трамвай і їде невідомо куди. Маленьке сірооке створіння, ще не збагнуло, що це кохання з першого погляду. Тому що... ще ніколи не кохало, і просто було маленьким янголятком...
Тепер воно прилітало кожен день, сідало і чекало... чекало зустрічі із людиною із чарівними очима, сиділо цілими днями на даху, згадуючи її погляд, посмішку і дику або просто дивну зачіску... Щось гріло із середини, збуджуючи приємні відчуття, лоскотало, змушуючи посміхатись. Але людина не з’являлась... день... два... три... тиждень...
Як ось янголятко побачило її, воно вирішило підлетіти ближче, щоб людина побачила всю силу кохання. Маленьке створіння хотіло, щоб вона відчула, як янголятко мріє бути поруч, огортати крилами, зігрівати холод ними ночами, цілувати і обіймати, цю дивну людину із очима кольору весняного неба. Але людина пройшла повз, навіть не помітивши маленьке янголятко, ніби воно зовсім не існує...
Янголятко злетіло вгору, на дах найвищої будівлі, тепер воно більше ніколи не дивитиметься вниз на без чуйних людей... НІКОЛИ... Маленьке створіння плакало, дивлячись на небо, плакало разом із дощем від дикого болю та образи. Воно нізащо не повернеться вниз і ніколи більше не посміхнеться... НІЗАЩО...
Янголятко довго плакало, вдивляючись у павутинку весняного неба, яке так любило... Аж поки...
Одного разу Бог поглянув на янголятко, зглянувся над ним і перетворив на камінь, тому що каміння не відчуває болю. Тепер маленьке скаменіле створіння із вдячною посмішкою дивиться на небо, шукаючи розмитий образ тієї дивної людини...
Іноді на очах янголятка виступають сльози...
Ви скажете – диво...
Ні це – кохання...