Віра, що дає нам силу до життя
… Вона мовчки йшла, не звертаючи уваги на перехожих. Ноги не слухались, а очі не бачили уже нічого. Усю її плоть заполонило лише одне відчуття – втома. Але в думки прокрастися вона не могла, бо там було щось інше. Вона думала про своїх діточок, що, мабуть, уже зачекалися її. Думала про те, що приготувати б їм поїсти із тих небагатих запасів, що були вдома. Думала про те, як зігріти діточок у холодній, сирій хаті. Думала про те, як витримати наступний день на роботі. Але раптом у її думки увірвався голос: "Люди добрі, допоможіть на кусочок хліба". Вона, не вагаючись, запхала руку до кишені і витягла звідти кілька монет. Вони задзвеніли у порожній мисочці. "Спасибі, Вам, добра жіночко,"– почулося їй услід.
Добра ? Ні, не така я вже й добра, просто ви дуже нагадали мені мою матір. Мамо ! Як ви там ! Якби ви знали лишень, як я хочу вас побачити. Але ж … І знову поплили думки, одна за одною, без зупину і спочинку. І були вони такими гіркими, що очі від них налилися сльозами. І от одна не втрималася і впала додолу, змочивши довгі чорні вії. Жінка, ніби намагаючись наздогнати її і повернути, раптом глянула вниз, туди, де впала сльозинка. Але її звісно ж вона там не побачила, та натомість побачила дещо інше. Вона зрозуміла, що йде по бруківці, по цій неймовірно - надзвичайній, омитій холодним львівським дощем, львівській бруківці. Сотні раз вона проходила цією вуличкою, однією із тих старовинних вуличок, яких так багато у Львові, сотні раз ступала цією бруківкою, але жодного разу не відчувала чогось подібного. Це було якесь не зрозуміле і не відоме їй досі відчуття. Вона бачила красу цієї бруківки, її незвичайність, вона відчула, що пов’язана із тими сотнями тисяч людей, які проходили чи проїжджали тут за сотні років, із тими, хто ще ходитиме і їздитиме тут. І її охопила гордість за те, що вона теж тут іде, що це її рідне місто. Жінка підняла очі вгору: це дивне відчуття більше не дозволяло їй дивитися вниз. І тут вона помітила ще більш неймовірну річ. Старовинна церква, яку вона бачила щодня, стала якоюсь новішою, красивішою, виразнішою. В очі більше не кидалися тріщини на стінах і поржавілий дах, цього всього тепер не було видно. Церква світилася якимось дивним світлом. І жінка відчула, що неодмінно повинна зайти всередину. Як тільки ступила перший крок у церкву, одразу почула спів янголів. Жінка стояла і слухала їхню дивну пісню і їй здалося, що вона на небі. Вона ступала все далі і далі і намагалася прислухатися до цього дивного співу. "…Нам Україну храни," – долинали до неї знайомі слова."Дивно, ці янголи співають по-українськи,"– подумала жінка. Вона підняла голову вгору і побачила, що це співали діти. Як же гарно вони співають! Які ж талановиті у нас люди! А мова, вона просто створена для того, щоб нею співати і прославляти Бога. І знову це дивне відчуття прийшло до неї і їй від цього було так добре.
… Вона мовчки йшла, не звертаючи уваги на перехожих. Але тепер вона не відчувала втоми і думки її не були такими сумними. У голові більше не було сірих осінніх думок, а навпаки, вона мріяла про весну. Про те, як зійде сніг, усе зазеленіє, як з’являться квіточки, яскраво і тепло засяє сонечко. Їй більше не хотілося плакати, навпаки, вона усміхалась. Вона дивилася на усе, що оточувало її, і відчувала неймовірну радість і гордість за те, що може усе це бачити, може жити серед цієї краси, серед цих чудових, добрих, веселих, хоч, можливо, не завжди усміхнених людей. Ні, вона не йшла, вона летіла додому, до своєї власної домівки, де на неї чекали рідні діти... . Жінка зайшла до темного під'їзду. "Слід купити жарівку, – подумала вона,– досить скидати усі обов’язки на інших, можливо тоді усім нам буде трішки світліше". Вона відчинила двері квартири, і одразу ж їй в обійми кинулися діти. "Мої маленькі сонечка, як я вас люблю,"– тихенько прошепотіла вона, згадавши як давно не говорила цих слів. "І ми тебе дуже любимо, мамо,"– дзвінко пролунало два дитячих голосочки у порожній, холодній кімнаті… .
(c) Рикалюк Віра
