Теплий літній вечір…

Автор: Олекса Савський

Теплий літній вечір під музичний супровід цвіркунів плавно переходив у ніч. Навкруги не було звичних ліхтарів цивілізації, лише природа і Павло. Автомобільна траса була далеко. Ніхто не міг потурбувати його раптовою появою, тож Павло стояв на пагорбі й вдивлявся в горизонт, що проходив крізь чарівне поле соняшників... Ззовні цілком спокійний, цей чоловік впевнено дивився у вічі наступаючій ночі. Проте насправді в його душі відбувалося щось неймовірне...

Адже не кожного дня Павло тікав з ненависного йому міста в омріяне безлюдне поле, залишав напризволяще свій автомобіль відкритим і просто стояв віч-на-віч з природою... - З дитинства обожнюю це місце! Лише я і природа, і нікого зайвого... Саме з природою можна поспілкуватися про наболіле. Хм, парадокс життя: людство втекло від своєї рідної матінки-природи, створило власний безглуздий світ нікому непотрібних проблем, щоб потім лише зрідка повертатися на розмову з нею, з природою. По суті, приходять пожалітися на самих себе, адже всі нинішні проблеми створили ми собі власноруч. Та й то далеко не всі приходять, лише ось такі, як я!

Прийшов я поговорити про душевний стан, матеріальний світ, сенс життя, швидкоплинність часу, про кохання... Навкруги вже зовсім стемніло й лише казково чисте літнє зоряне небо освітлювало це дивне побачення. Стояв штиль, природа ніби теж, по-святковому вбравшись, вийшла на побачення з одним зі своїх блудних синів. Вона немов ласкава мати, що жаліє й переживає за свого сина, затаїла подих і приготувалася до довгого монологу Павла...

- Дивна річ: живу серед людей, які мене поважають і люблять, вважають мене своїм, проте я все частіше впевнююсь у тому, що насправді я представник іншого суспільства, можливо суспільства іншого часу, можливо інших цінностей... Я все б віддав, аби побачити це саме суспільство, інше, не нинішнє. Але поки воно існує лише в моїй уяві, а я єдиний його представник. Будь-які спроби знайти “собі подібного” завершуються невдачею: друзі, коханки – усі вони наче поважають і люблять мене, проте не розуміють. Для них сучасні штампи, стереотипи, жалюгідні цінності й хибні застарілі переконання важливіше за розуміння свого внутрішнього світу.

Адже чому люди так рідко прислухаються до свого справжнього внутрішнього “я”?! Чому вірять незграбам і збочинцям, які насправді нещасні й огидні самим собі, але які все ж таки морочать голову іншим людям усякими так названими благами цивілізації, віровченнями й культурами, що йдуть проти істини?! А істина може бути лише одна – це ти, природа... і жодної іншої! Ти була перша, ти будеш остання, ти – вічна. Ніщо не може зрівнятися з твоєю добротою й красою, з твоїм гнівом і огидністю, і справедливістю й жорстокістю водночас... Чому людство відійшло від гармонії з тобою? І чому ця більшість бездушевних покидьків примушує й так мізерну меншість ще хоча б щось розуміючих людей зрікатися матінки-природи й поспішати невідомо куди, кудись водночас близько й далеко, за чимось цінним, а насправді просто за смертю.

Це фініш для всіх нас, проте душа захоче відлетіти й раніше, якщо до неї не будуть прислухатися. А чи багато ще залишилося людей, котрі по-справжньому до себе прислухаються, котрі дійсно знають своє справжнє “я”, свої власні цінності й принципи життя, скажи, мамо! Скажи мені, природо!!! Тим часом уже остаточно стемніло. Навкруги були лише поодинокі дерева, що в місячному сяйві набували якоїсь дивної символічності, за кілька кілометрів навпроти поля соняшників, що поснули, як малі діти, чорнів невеликий ліс – все, що ще не встигли вирубати... І все це тихо жило своїм життям, життям без протиріч і помилок, без ілюзій, що так притаманні нам, цивілізованим людям. Жило своїм життям і слухало Павла...

І він уже був зневірився, що й природа його не почує, аж раптом з боку лісу почали надходити хмарки, що потроху закривали як ніколи яскраві зорі... - А, згодна зі мною?! Отож бо! Тоді дай же мені відповідь, чому ти дозволила нам так розпуститись?! Чому відучила від себе й залишила напризволяще нас, нерозумних? Адже хіба від розуму ота бездуховність, що гірша за тваринну інстинктивність?! Хіба ж від розуму те, що з коханою не знаходиш про що поговорити, перетворюючи стосунки в елементарні інстинкти?! З друзями лише гулянки й алкоголь, а з коханими жінками лише любов і секс... І найстрашніше те, що більшості, власне, більш нічого і не треба.

Це, ну і звичайно ж, гроші становлять межу мрій для сучасного людства... А я так більш не можу: я послав свого придуркуватого боса далеко-придалеко, посварився з усіма друзями, розлучився з коханою й приїхав сюди. Усе це через те, що я так більш не можу... я більш не можу обманювати людей навколо себе й перш за все обманювати своє внутрішнє “я”. Скажи тоді хоч ти мету мого життя! Який у ньому сенс? Друзі знаходять спокій від цих проблем у пляшці, кохана каже, що мене не розуміє... А це найболючіше! І виходить так, що все життя “коту під хвіст”!

А знаєш, це ж ти винна, ти всьому причина. Ти ж всемогуща, то чому ти не зупиниш це божевілля?! Час летить, роки минають, мов хвилини, усе невпинно змінюється, а люди все більше божеволіють! Чому?! Мовчиш? Тоді знай: я ненавиджу людей, я ненавиджу себе, і я ненавиджу тебе, природо! Ненавиджу за те, що ти це все допустила... Раптом зірвався сильний вітер, хмарки, що були надходили зі сторони лісу перетворилися в величезну грозову хмару. На горизонті яскравим павутинням промайнула блискавка, осяйнувши все навкруги. Невдовзі пролунав грім і пішла злива...

Сильний вітер хитав зі сторони в сторону дерева, що півгодини тому так уважно слухали Павла. Тепер же вони що було сил намагалися встояти під важкими ударами бурі. Поснувші соняхи ж падали додолу. А Павло, щось далі нестримно кричачи в бік бурі, поплентався до свого автомобіля, якого був залишив десь у полі. Увесь мокрий та злий, Павло мовчки завів двигун, увімкнув фари й поїхав назад у ненависне йому місто, у вир постійних проблем та ілюзій. Адже природа його прогнала геть...

• Tweet