Шлях брехні
Автор: Оксана БІГУН
Ми привчені брехати або покривати брехню з самого початку наших суспільних стосунків. У школі приймають будь-яке виправдання за невиконання домашніх завдань, окрім правдивого, хоча непереконливого.
Часто батьки “підстраховують” дітей, і вже змалку дитина підтримує неправду, приховуючи рівень своїх справжніх знань і служачи міфу успішності. Вже на перших етапах розвитку особистості саме батьки і школа вчать її розходитися з власною совістю, примушують до поведінки, яка породжує муки сумління. Списування не вважається негідним учинком, навпаки – картають тих, хто не дозволяє використовувати себе і свою працю. Вже з самого початку діти спрямовані не на високі вартості, а на прагматичні реалії життя. Їх цікавлять не знання, а оцінки, не освіта, а диплом. Всі порухи чутливої дитячої совісті цілеспрямовано і методично притлумлюються саме там, де мали б розвиватися.
Згодом приходять випускні іспити. Думка про те, що треба як слід підготуватися, сприймається як абсурдна. Рідко в кого озивається совість, що знав лише один білет, який і витягнув, або що здав “бомбу” чи все списав. Несправедливо покараними виявляються саме ті, хто поклався на ґрунтовні знання, бо вся система приймання іспитів повернена обличчям радше до брехні, ніж до правди.
Студенти мало цікавляться тим, як подає матеріал новий викладач, а більше тим, чи можна списати на іспиті або дати хабара. Без жодних докорів сумління більшість обирає диплом куплений, а не зароблений тяжкою працею. Дипломнi роботи беруть в архiвах, ба навiть науковцi часто безсоромно видають чуже за своє. У жорстоких умовах опиняються ті, що не можуть заплатити: їхня праця оцінюється гірше, ніж чуже неробство. За таких умов приходить зневіра у пошуках правди, крах моральних цінностей. Після “обкатки” у школі і вищому навчальному закладі люди не ризикують сподіватися на порядність інших. Вони намагаються шукати обхідні шляхи при вирішенні будь-яких справ, починаючи від отримання довідки і закінчуючи влаштуванням на роботу. Так взаємно стимулюється загальна нечесність.
До законів держави, у якій є безкарними обман і хабарництво, втрачається повага. Кожен намагається обвести її довкола пальця. Так триває віддавна, коли держава була чужою, але тепер вона наша, і ми обманюємо самі себе.
Стосунки між державою і громадянами побудовані на загальному обмані. Держава примушує платити за послуги у такому обсязі, у якому їх не надає. Споживачі ухиляються від плати навіть за отримані послуги. Держава накладає величезні податки, а підприємства знаходять щоразу нові способи їх не платити. У цьому ланцюжку важко знайти винного, бо державу творять її громадяни, хоча загальний порядок виховує відповідну систему цінностей.
Неможливо створити законодавство, обійти яке було б не під силу, не порушуючи прав людини. Законодавство завжди передбачає бодай мінімальну людську чесність і порядність. Припускається, що ці чесноти плекаються змалку. Але часто буває так, що виявляємося негідними тих прав і достоїнств, які гарантує нам Конституція.
Обман у суспільних відносинах не викликає гострої відрази, і таким чином неправда входить у людське нутро, розкладаючи його зісередини. Формується прагматична психологія власної вигоди, задля якої спочатку не соромно обманути державну установу, а згодом і конкретну людину. Найгірше, що втрачається відвертість із самим собою і стає важко з’ясувати природу своїх учинків. Загальний обман активізує захисні механізми особистості, заштовхуючи болючу правду про себе та інших у віддалені кутки свідомості. Щоб не йти в розлад із совістю, знаходимо виправдання, переконуємо самі себе, що чорне є білим і навпаки.
Задумаймося над собою. Задумаймося, скільки разів на день ми говоримо, підтримуємо, терпимо неправду або замовчуємо правду. Щастя – чи то людства, чи держави, чи окремої людини –неможливо побудувати на обмані. Згадаймо слова Ісуса: “Правда визволить нас”.