Початок казки
Автор: Наталя МУР
Ніколи не знаєш, з чого почнеться нова сторінка. Це може бути погляд - випадковий, коли дивишся без будь-якої потреби зачепитися за когось чи за щось, але зачепишся чи то за очі чиїсь, чи за ВІДЧУТТЯ... Ще й як слід не роздивишся нікого, а щось в тобі вже вгадує - ось ВОНО... Це може початися і зі слова чи з мовчання, а чи просто - з передчуття. Ніби якийсь таймер у тобі відраховує тільки йому відому кількість годин, хвилин і секунд... А може, він клацає вже роками - і ти навіть звикаєш до нього. Та звук наростає за мить до ЦЬОГО. Клац! Спалах. Серце зупиняється і розплющує очі. Сторінку перегорнуто...
І ніби нічого не було до цього. І ніколи не буде опісля. Чомусь саме це місце, цей час, ці очі. І ще навіть немає імені ні в нього, ні в цього почуття, яке ніби й не почуття зовсім, а так - передбачення, яке починає збуватись. Воно було, і ти вже десь це бачила - чи уві сні, чи в кіно, чи вичитала у своїх книжках. Дежа вю якесь... Але ще нічого не відомо... На чистій сторінці ось-ось з’являться перші букви...
Чомусь завжди дуже страшно сказати перші слова. Чи почути їх - передбачувано і приречено безглузді - в цей момент. Здається, це розвіє чарівність того, що відбувається, і розіб’є кришталь початку. Уламки з дзвоном розлетяться і впадуть під ноги, казка зникне, ніби й не було. І однаково все, що б не сказав, буде банальним, дурноверхим і тривіальним...
...Котра година? Ви такі гарні! Як вас звуть? О, моє улюблене ім’я! А мене... Дуже приємно. Ви ж не поспішаєте? Можна запросити вас на філіжанку кави? А чому на філіжанку кави, а не на кабальїто текіли з лимоном і сіллю? А потім, звичайно, будуть квіти-танці-поцілунки-доторки-зітхання? Та ні, можемо й про міжнародний тероризм порозмовляти... Дивишся на все ніби збоку і розумієш - якби не спалах та якби не ці очі і не ця посмішка, потрібно було б утікати, не озираючись, і запускати примовклий таймер знову... Підозріло знайома ситуація. Занадто передбачувана. Ось і серце знову починає битися розміреніше. Ну добре, на каву, то на каву (ненавиджу каву). Хто сказав, що всі казки, які починаються однаково, не бувають варіативними в розвитку подій... Хоча, стаючи дорослою, здається, можеш передбачити сюжет будь-якої казки. Хтось когось з’їсть, хтось з кимсь одружиться і житиме довго та щасливо, а когось виженуть із зайчикової хатки...
Чому я одразу вирішила, що це буде казка? Але я тримаю в руці гаряче горнятко (а цікавішою і загадковішою була б гидка мексиканська кактусівка) і вже знаю, що це буде таки казка. Просто ще не знаю, про кого... Я дивлюся на нього і думаю, хто він - Принц чи черговий Вовчик-Братик? Котигорошко, Колобок, який від усіх утікає, чи повна Рукавичка, де всякої тварі по представнику... Очі в нього... Не знаю, як і сказати - агресія за туманом іронії і цікавості... Ну, хоч не Іванко-Дурник. Не дурник - це точно. І це не може не тішити.
У моєму житті вже були романи. Та й повісті. Холера, навіть епопеї. Дилогії-трилогії, новели і балади. І поеми траплялись, і віршики-одноденки... З казками не склалося. Це, мабуть, тому, що я себе ніколи не вважала героїнею казки. Принци і герої теж одиничні і на кожному кроці не зустрічаються. Життя - воно просте, та і сюжетів у ньому не більше ста. Не встигнеш насунути на голівку червоного капелюшка і вийти погуляти з кошичком пиріжків, як згамають... У реалізмі якось затишніше. Передбачуваніше, звичніше і страшніше. Але в рамках. Ні, я, звичайно, мріяла і про Принца, і про білого коня. Хтось на комусь - гарно і романтично. Ну ось, цей любить коней, їздить на чомусь білому. .. А чи принц і чи мій - стане зрозуміло ближче до розв’язки. Півцарства за розв’язку...
...Ні, я нікуди не поспішаю. Я ж ніби не Попелюшка й опівночі не стану гарбузом... Лисичка в мені вже знає, як поводитися з Вовчиком-Братиком, щоб він до пори братиком і залишився. І ніякий Колобок мені не страшний... Я вживаюся в роль героїні цієї казки. Можливо, цей імовірний Принц уміє бути Чарівником (чи хоча б колись учився) і знає, як розбудити Сплячу Красуню... Бувають же різноманітні ніжні заклинання, вчасні поцілунки і чарівні палички. Ні, мій цинізм таки нікуди не подівся. І страх, який я під ним ховаю, теж... Але сторінка уже не лякає незайманістю. Хіба не це потрібно було довести? Початок є... Звичайно, можна і в кіно. І музику послухати, і рибками помилуватись... І вино ще буде, і шампанське, і зелений чай... І такі передбачувані доторки і зітхання. І навіть розмови не обов’язково про світовий тероризм... Я вирішую дозволити собі казку. Не щодня ж починаються казки?
Ну що - жили-були Принц-Колобок-Чарівник і Спляча Лисичка-Царівна...
прикольно