Без назви
Автор: Ольга Горобець
якби я була Осінню закидала б твою квартиру жовтим листям, залила б водою твої мізки, запхала б у твої кишені шматки хмар з чорним мереживом холода. якби я була Осінню… ти був би деревом, голим, самотнім, я обніму тебе темрявою, мокрим сумнівом. ти ніколи не дізнаєшся що таке тепло. якби я була Осінню… свіжа кава, твоя кава, пахне листям, різнокольорові сльози, істерика, біль, твій гарячий подих, нічого, невдовзі я зроблю його таким як свій. зимно. листопад часто буває сніжним. вітер ганяє сміття вулицею. я відкриваю очі, повіки вкриті інеєм, плачу льодом, піднімаю руки, мої крила — сніжинки, я заберу тебе з собою.
таргани заважають відчути осінь. скребуться у кутиках моїх очей. заважають думати. гіпсове тіло лежить у купі сухого листя. це я шукаю твій погляд, пропускаю небо крізь свої руки. під листям купа сміття, чорного непотребу, людських слідів.
твої очі були зеленими, обійми ніжними, цигарки необхідними. зараз осінь, у твоїх очах чорно, зіниці-листочки згорнулися, висохли, розсипалися на шматочки, стали попелом.
кров — то кисіль з моїх страждань. я знайду лезо. я заллю червоним жовте, змішаю всі кольори з людськими екскрементами на темній землі. я зроблю тобі боляче, вирву серце з грудей й віддам старому облізлому псові. він зовсім худий, може не дожити до зими.
свої сльози позбирала у спеціальну баночку, я подарую тобі, зав’язавши бантиком. я буду чекати.
мої руки — гілки дерев, скребуться в шибку. заглядаю в кімнату, там зберігається душа. ти — то порожні пляшки з-під пива, крихти на підвіконні, попіл на підлозі, відірвані ґудзики.
я знову хочу плакати, пролитися дощем, зробити землю вогкою, залити сумніви, зробитися сильною.
я так хочу тебе.
вибач, що я зі своїм пхаюся, але мені більше подобається таке:
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”.
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о, як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
Л.Костенко
ira, i?
пропоную blog.net.ua -> реєструєшся -> пишеш -> коментуємо
тобі є про що писати. і думаю гарно буде.
а тут в мене багато просто неординарного є:)
в мене на таке не вистачить ні часу, ні терпіння, ні вміння…
ira, все вистачить. реєструйся
Чи Ви впізнаєте по голосу свого собаку? А свій рояль?.. А старе крісло?.. Чи Ви впізнаєте по голосу свою душу?.. А не свою? Чи Ви почуєте чиєсь волання опівночі? А простий подих? ….глухі….
Це в якомусь *Четверзі* сто років тому було.
Здається перше освідчення автору тут з*явилось… Хто наступний?
А якщо серйозно, то мені також Костенко подобається.
Мар”яна,
Мар’яна, ти ще піар акцію забацай:)
А лінк на четвер є?)))))))
Ну Ти прям мене ще тут піарщиком назви. Тю на тебе… то жарт, а не піар. Але в кожному жарті
Лінку нема. Але в неті то є… колись читала там.
Мар’яна, та і я жартую:)