Зерна народної мудрості

Автор: Шумада Наталя

Багатий і різноманітний фольклор нашого народу: чарують нас мелодійні пісні ті думи, барвисті коломийки та ліричні хороводи; з вікових глибин зринає перед нами фантастичний світ казок; відгомін далеких подій вчувається у легендах та переказах; веселять, а часом і гостро дошкуляють народні усмішки та анекдоти.

Годі й перелічити усі різновиди, осягнути водночас усе розмаїття творчості, яку ми по праву вважаємо високохудожнім скарбом культури і мистецтва нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками.

До неоціненних коштовностей українського фольклору належать прислів'я та приказки — короткі влучні вислови, що в художній формі типізують різні явища життя. Вони є узагальненою пам'яттю народу, висновками з життєвого досвіду, який дає право формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику. У своїй сумі прислів'я та приказки становлять начебто звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують,— словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь.

Приказки та прислів'я називають ще приповідками, пословицями; найдавніша їх назва — притчі. Різкої межі між прислів'ями та приказками не існує, тому їх розглядають як один жанр. Різниця між ними полягає хіба в тому, що приказки будуються як одночленні речення, а прислів'я більш розгорнуті.

На відміну від інших видів народної поетичної творчості, прислів'я та приказки якнайтісніше пов'язані із щоденним побутом, доступні найширшим верствам і не потребують особливої обстановки і широкої аудиторії. Справді, ніхто спеціально не збирається в гурт, щоб послухати прислів'я, як слухають думи, казки чи балади. Не приурочують їх до подій і дат, як обрядову пісенну творчість. «Пословица к слову молвится» — тобто говориться тоді, коли треба наголосити, підкреслити, виділити основну думку із усього перед тим сказаного або дати лаконічну оцінку побаченому, почутому, зробленому. Наче промінь прожектора, прислів'я вихоплює найсуттєвіше. Заряд великої емоційної вибухової сили, закладений у прислів'ях, високо оцінив В. І. Ленін. Він закликав письменників вчитися на них влучності вислову і вважав, що необхідно, скласти великий збірник прислів'їв, який буде справжнім скарбом для белетристів і ораторів.

Чим більше мова насичена прислів'ями і приказками, тим вона образніша, яскравіша, тим сильніше враження справляє на слухача або читача.

Мудра простота прислів'їв та приказок захоплювала Максима Горького, і він писав, що, незважаючи на максимальний лаконізм, розуму й почуття вкладено в них на цілі книги.

Творення найкращих фольклорних зразків, у тому числі прислів'їв та приказок,— довготривалий процес. Тому не можна з упевненістю говорити про час їх походження.

Перші спроби осмислити життєві спостереження і виразити їх у художній формі виникли ще в докласовому суспільстві. Найдавніші прислів'я та приказки пов'язані із спостереженнями над природою та трудовою діяльністю людини. Вдало сформульований образний вислів при нагоді повторювався тими, хто його чув від «автора», а від них переймався іншими,— словом, відбувався процес усного поширення і в просторі, і в часі.

Скажімо, люди помітили, що після Нового року день стає довшим. Але наскільки? Конкретно-образне мислення підказало жартівливе — дуже наочне і зрозуміле — порівняння: «На Новий рік прибавилось дня на заячий скік». Простота й виразність висловленого спостереження забезпечили йому тривалу життєздатність і зробили прислів'ям. Очевидно, прислів'я саме такого типу належать до найдавніших. Основний їх зміст — міркування про вплив явищ природи на наслідки трудової діяльності людини, висновки з господарського досвіду: «Багато снігу — багато хліба», «Зима біла, та не їсть снігу, а все сіно», «Влітку один тиждень рік годує»1. У прислів'ях та приказках відбите споконвічне і безнастанне прагнення людини До освоєння таємниць природи і до розумного їх використання: «Де цвіток — там медок»; «Де верба — там вода»; «Казав овес: сій мене в болото, буду я золото», «Вже лютий сніг підгриз, кидай сани, бери віз».

На основі спостережень над природою виробився досить стрункий народний календар, складений з прислів'їв та приказок. За давнім звичаєм за орієнтири бралися церковні свята — «стрітення», «різдво», «Варвари», «Олекси», «Миколи» тощо,— але зміст, що вкладався у ці назви, нічого спільного з культовими відправами не мав, а був цілком земний і носив характер практичних побутових та господарських порад чи прикмет: «Прийшов Петро — вирвав листок; прийшов Ілля — вирвав і два; прийшов спас — бери рукавиці про запас; прийшла пречиста — на дереві чисто; прийшла покрова — на дереві голо».

Більше того, у прислів'ях такого типу часто прозирає стихійний народний атеїзм, вчувається відверте глузування над церковними «святими»: «У кожнім році два Юр'ї, та й обидва дурні: один — холодний, другий — голодний!»2.

У міру того, як ширшали горизонти людського мислення, збільшувався і змістовий діапазон прислів'їв та приказок. У цих згустках розуму і знання життя з безодні віків дійшли до нас «радість і страждання людські, сміх і сльози, любов і гнів, віра і безвір'я, правда і кривда, чесність і обман, працьовитість і лінощі, краса істин і потворність забобонів»3.

Деякі прислів'я та приказки, що вживаються і нині (правда, із значенням дещо відмінним від первісного), є оригінальними свідченнями стародавніх уявлень, звичаїв, подій. Так прислів'я «Сказав би словечко, так піч у хаті» прийшло з первісно-общинної доби і пов'язане із віруванням у те, що при домашньому вогнищі знаходять собі притулок душі померлих предків, які можуть підслухати «словечко» і вчинити хазяїнові шкоду. Приказка «З ним каші не звариш» є відгомоном звичаю східнослов'янських племен (за свідченням арабського мандрівника і письменника першої половини X ст. Ібн-Фадлана) спільно з ворогом зварити і з'їсти кашу на знак скріплення мірного договору. Під час виконання весільного ритуалу також варили кашу, що означало скріплення згоди. Отже, «каші не звариш» — не помиришся, не дійдеш згоди.

Приказка «Погибоша, яки обре» зафіксувала подію десятивікової давності — зникнення з історичної арени племені аварів (обрів). Про це нам розповів літописець, автор «Повісті временних літ», додавши, що саме з тих пір склалася така «притча в Русі».

Максим Горький недарма підкреслював, що народна творчість своєрідно і невідступно супроводжує історію; своєрідність ця полягає в тому, що будь-який фольклорний твір, а найвиразніше — прислів'я (в силу чіткості й лаконізму) виражає народну оцінку історичної події.

Схвалення дій Богдана Хмельницького і очолюваної ним визвольної боротьби, висловлене в багатьох піснях та думах, виявилося і в прислів'ях: «Висипався Хміль із міха та наробив ляхам лиха».

Спогади про історичну Полтавську битву (1709 рік) та Вітчизняну війну (1812 рік) теж живуть у прислів'ях та приказках: «Пропав, як швед під Полтавою», «Голодний француз і вороні рад».

Якщо в інших фольклорних — особливо пісенних — жанрах переважає настрій; почування, душевне зворушення, то суттю прислів'я, приказки є глибина думки, сила переконання.

«Поезія народу — це дзеркало, в якому відображається його життя з усіма характерними відтінками й родовими ознаками,— писав В. Бєлінський,— Оскільки ж поезія є не що інше, як мислення образами, то поезія є ще і його свідомістю»4. Визначення поезії як свідомості народу найбільшою мірою стосується прислів'їв, бо саме вони найбільш чітко і точно відображають ідеологію різних верств суспільства, виказуючи з класових позицій своє ставлення до тих чи інших явищ суспільно-побутового життя.

Багатовікова боротьба українського народу проти іноземних загарбників та феодального гніту відобразилася в численних прислів'ях та приказках, де вимальовується образ мужнього, справедливого, нескореного героя, що звик до труднощів і злигоднів, але не потерпить наруги і ладен краще загинути, ніж втратити честь і волю. Такими народ хотів бачити своїх синів, ідеал саме такої поведінки пропонував їм у прислів'ях: «Краще впадь, але не зрадь», «Козак з біди не заплаче», «Хоч і спина гола, аби своя воля». Непокорою, втечами, бунтами відповідали народні маси на нові утиски: «Широкі панські лани, а людям на них тісно»; «От тобі хомут, дуга, тобі я більше не слуга»; «Не так воно зробиться, як панам хочеться». Чітко і недвозначно говориться про ставлення бідняків до будь-яких експлуататорів, починаючи від царя і вельмож, до всіх багатіїв, неправих суддів, шинкарів та попів. Зневагою й обуренням клекочуть ці прислів'я, напоєні гіркою іронією й сарказмом: «Рад бідняк пану, як сирота трясці»; «Як багатий, так і клятий»; «Заробив у пана плату: із чотирьох дощок хату».

Народна пам'ять закарбувала ненависть до визискувачів за наймитські поневіряння, бурлацькі злигодні, строкарське бідування. Гіркою скаргою сприймається: «Найнявся — продався», «І холодно, і голодно, і додому далеко»; «Безрідному бурлаці, як собаці». Та оптимізм народу, його віра в свою здатність здолати ворога породили й інші прислів'я, що звучать як гасла, як заклики до боротьби й перемоги: «Громада плюне — війта затопить»; «Голота ще вилізе з болота!»; «У пана брать — своє вертать».

Новим змістом наповнилися прислів'я та приказки після перемоги Великого Жовтня. Як і в інших видах народної творчості, в них на перший план виступає стверджуюче начало. Народ славить соціалістичний лад, вільну радісну працю, нові світлі перетворення. У прислів'ях знаходять відображення погляди трудящих Радянської України на громадсько-політичне життя: «Єдність і братерство — велика сила»; «У колективі чужої роботи нема»; «Ленінська воля — то наша доля»; «До щастя і свободи веде партія народи»; «Від ленінської науки міцніють розум і руки»; «У Радянському Союзі всі живуть, як вірні друзі».

Під час Великої Вітчизняної війни були, створені гостросатиричні прислів'я та приказки, що виявляли презирство, і огиду, до загарбників: «Бреше, як Геббельс», «Нехай тому трясця, кому війна — щастя!»

Почуття відповідальності, за життя: країни, за розумне господарювання — основу добробуту трудящих — відбито у прислів'ях, які критикують недбальців, кар'єристів, окозамилювачів: «У протоколі густо, а на ділі пусто»; «Біда тому колективу, де голова без голови», «Яка ланка, така й ділянка».

Активно користуючись новоутвореними прислів'ями та приказками, ми охоче звертаємось і до тих, що дісталися нам у спадок від минулих часів. Це зокрема сентенції, витворені практичним досвідом, а також прислів'я, які відображають споконвічне й безнастанне прагнення людини до правди, щастя, фізичного й духовного здоров'я, які стверджують вічні моральні й етичні категорії — совісті, справедливості, чесності й честі.

Особливо великий масив становлять ті прислів'я та приказки, в яких ідеться про особливості людського характеру. Прославляючи працелюбність, сміливість, скромність, кмітливість, розсудливість, розум, вірність слову, прислів'я воюють проти ледачих, пихатих, скупих, брехунів, базік. Ці прислів'я, за влучним визначенням російського дослідника В. П. Анікіна, «гніваються, печаляться, сміються, беруть на кпини, веселяться, плачуть, зітхають, стогнуть, кричать, жартують, дотинають, лякають, остерігають, вчать, обурюються — словом, відбивають стільки ж почуттів, скільки їх у народу — творця прислів'їв»5.

Як і інші фольклорні жанри, прислів'я та приказки є витвором і надбанням трудового народу, через те майже всі вони відображають саме його світогляд і в цьому плані становлять досить струнку систему поглядів на різні явища життя. Чому ж, в такому разі, ми натрапляємо іноді на прислів'я із взаємопротилежним змістом: «Всякий свого щастя коваль» і «Щастя, як трясця: кого захоче, того й нападе»; «Один за всіх, всі за одного» і «Моя хата скраю, я нічого не знаю»; «Правда і в морі не втоне» і «Правда на дні моря спочиває»? Річ у тому, що світогляд народу не був і не є чимось застиглим, раз і назавжди визначеним. Із зміною епох і соціальних устроїв, із зміною рівня освіти й економічних умов життя змінювалася й людська свідомість.

Так, в умовах темноти і гноблення трудящих у їхній свідомості виробилися певні консервативні переконання. Слід пам'ятати також про те, що частина прислів'їв та приказок, створених у класово-антагоністичному суспільстві, відбила ідеологію нетрудових прошарків суспільства.

В радянський же час затуркане й безправне «Мовчу, глуха,— менше гріха» змінилося відважним «За праве діло постій сміло»; зовсім вийшло з ужитку «Без бога ні до порога», а утвердилося нове: «І без бога є в космос дорога».

Крім того, не існує в житті якихось всеохоплюючих — на всі випадки — рецептів. Не могли їх виробити й прислів'я — наслідок колективного думання, дошукування кращих варіантів людської поведінки у різних обставинах. Тому і «Скорий поспіх — людям посміх» і «З посміху люди бувають» — однаково правильні, якщо вживати їх до місця і до речі, а не вискакувати з ними «ні до ладу, ні до прикладу».

Судження у прислів'ях висловлюються здебільшого у вигляді серйозних, філософськи узагальнених формулювань: «Срібло-злото тягне чоловіка у болото», «Краще розум, ніж наука», «На чужому полі не матимеш волі», «Все добре переймай, а зла уникай».

Найбільшою популярністю користуються ті прислів'я, в яких є дотеп, іронія, сарказм. Відомо, що почуття гумору здавна вважалося однією з прикметних рис українського національного характеру. В народному гуморі виявляється та величезна і свіжа, невичерпна сила, яка, за словами А. В. Луначарського, дає право дивитись і на дрібне і на велике певною мірою згори вниз, пом'якшувати ненависть презирством, захоплення і схилення — іронією, горе — надією.

Уміння поставитися з гумором та іронією до своїх труднощів і злигоднів є ознакою оптимізму і морального здоров'я народу. Український народний гумор прийнято вважати м'яким, добродушним. Це справді так, коли йдеться про окремі вади характеру, вчинків чи зовнішності людей свого ж середовища. Тоді жартома, з усмішкою говорять: «Розуміється, як ведмідь на зорях»; «Розбалакалась, як свиня з гускою»; «Чорнобрива, як руде теля»; «Дурний, як сто пудів диму». Навіть кинувши ущипливе або грубувате слівце, прислів'я уміє делікатно пом'якшити його чи замінити натяком: «Не будь, тим, що ворота підкидає», «... тим, що лізе у тин», «... тим, що моркву риє», «... тією людиною, що догори щетиною».

Та коли треба, щоб слово стало зброєю, народ вдається до гострої сатири і сарказму: «Купіть собі, люди, пана, щоби вас бив!»; «Усе пани та пани, а хто ж буде свині пасти?»; «Батько мій був середній хазяїн: торби по боках, а сам посередині».

Атеїзм трудящих висловлено в численних приповідках, що аж іскряться неприхованою іронією: «Перебила свиня «отченаш», нехай же тепер сама богу молиться!» Служителі культу настільки звичний об'єкт для глузування, що презирство народу шириться і на попівське господарство: «Бреше, як попова собака»; «Дере голову, як попова кобила»; «Нема понад мене та попову свиню».

«Вбивча українська народна сатира і дотепний гумор відтворюють цілий світ відчуттів, настроїв, переживань, думок і сподівань найширших мас трудящих»6,— писав Максим Рильський. Сміх найкраще досягає мети там, де безсилі інші засоби. Особливо вагома його функція у прислів'ях, завданням яких є якнайвлучніше й яскравіше висловити думку важливого громадського змісту.

Однією з основних прикмет прислів'їв та приказок є той чи інший ступінь узагальнення, аж до перенесення названого явища на інші, начебто не подібні до нього. Прислів'я перестає ним бути, коли вживається в буквальному значенні і правильне тільки для якогось одного випадку. Коли ми говоримо: «Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже»,— то, звичайно, не маємо на увазі ні меду» ні взагалі солодощів, якими частує одна людина іншу, а розуміємо, що «солодкі» — це приємні, але фальшиві слова, яким не слід йняти віри. І власні імена, названі у прислів'ях, справи не міняють, бо не означають конкретної особи: «У всякої Домашки свої замашки»; «У всякої Федорки свої одговорки»; «Казала Настя, як удасться»; «Гриць за волами, і Гриць за дровами»; «Забагатів Кіндрат та й забув, хто його брат».

Досягти узагальнення найчастіше допомагає метафора («Дивиться псом, а думає вовком»; «Орел не ловить мух»; «Нехай книш, аби не паляниця»).

Широко застосовуваним засобом узагальнення та економного вислову у прислів'ях є зведення однорідних членів до одного з них: «Влітку і качка прачка»; «На чужині і тріска б'ється»; «Дома і солома їдома». Тут сполучник і ніби завершує ряд подібних понять і виступає замість сполучних слів не тільки, а і.

Прислів'я здебільшого мають двочленну будову: «Ходив три дні, та виходив злидні»; «Дешева рибка — погана юшка». Трапляються й складніші конструкції, які іноді переростають у коротенькі анекдоти чи народні усмішки із завершеним сюжетом: «Ходив рак сім літ по воду, а вертаючись, перечепився через поріг, та й розлив, та й каже: отак чорт бере скору роботу!»

Стилістичну побудову прислів'я урізноманітнюють такі прийоми, як введення діалогу («Хочу пирогів, а нема!— Та он, на печі, бери їж! — Не хочу, я думав, що нема!»), звертання («Куме Андрею, не будьте свинею!»; «Засмійсь, Матвійку, дам копійку!»; «Посидь, Уляно, бо ще рано!»), запитання, що передбачає заперечення («Чи хто видав, щоб ведмідь літав?»; «Хіба що сіре, те й вовк?!»), або саме заперечення («Не моє просо, не мої горобці, не буду відганяти»), паралелізми («Яка гребля, такий млин, який батько, такий син»), протиставлення (антитези) типу бідний — багатий, розумний — дурень, працьовитий — ледащо.

Для прислів'їв характерне римування — від приблизної співзвучності до послідовного витриманого ритму і досить складної рими: «Слово — полова, а праця — Диво»; Розгорнуті римовані прислів'я можуть ставати пісенними строфами:

 

Пішла Настя в поле жати,
Та забула серп узяти;
Серп узяла, хліб забула,
Так і Настя вдома була.

 

Інколи прислів'я трансформуються у коломийки. Наприклад, прислів'я «Якби сир та мука, а сита позичили б, то були б вареники» лягло в основу коломийки:

 

Зварила би-м пироги, та не маю масла,
А сира би-м роздобула, коби мука красна.

 

Прислів'я «Обмок, як вовк, замерз, як пес, обкис, як лис, та й нічого не заробив» у коломийці набрало такої форми:

 

Ой я змок, як той вовк, через гору йдучи,
Ой я змерз, як той, пес, дівча шукаючи.

 

А приказка. «Діти, діти, де вас подіти» стала коломийковою строфою:

 

Ой ви, діти мої, діти, де би вас подіти?
Та покладу у коробку — мете шкроботіти.

 

Взагалі межа між прислів'ями та іншими видами народної творчості — умовна. Іноді треба дуже уважного і копіткого дослідження щоб встановити першоджерело, дізнатись, чи прислів'я залишилось від анекдоту або усмішки (як це сталось із прислів'ями «Ори-мели-їж», «На злодієві шапка горить», «Не мала баба клопоту та й купила порося»), чи, навпаки, утворившись самостійно, прислів'я дало початок зразкові іншого жанру.

Прислів'я близькі до так званих ідіоматичних зворотів — сталих словосполучень з переносним значенням, властивих розмовній мові: «Ніколи вгору глянути», «Накивати п'ятами», «Схопити облизня» тощо.

До прислів'їв та приказок примикають усталені образні вислови, основу яких становить такий вид поетичних тропів, як порівняння. Власне, це усічена приказка, де смислове навантаження падає на підрядне, речення, яке може виступати, самостійно: «Як грім серед ясного неба», «Як сніг на голову», «Як з клоччя батіг» тощо.

Усталеними, образними висловами, є народні побажання, та прокльони. Вони вживаються у розмовній мові, часто зустрічаються в народній творчості, особливо в піснях та казках.

Короткі, сконденсовані вислови літературного походження, що містять у собі узагальнення — афоризми чи крилаті фрази, поширюючись серед народу, набувають значення прислів'їв. Наприклад: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне», «І чужому научайтесь і свого не цурайтесь» (Т. Шевченко); «Сором сліз, що течуть від безсилля», «Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Сміле слово — то наші гармати, світлі вчинки — то наші мечі» (П. Грабовський); «Партія веде» (П. Тичина); «Моя Батьківщина — це Леніна клич» (М. Рильський).

В наш час широкою популярністю користуються загальнонародні гасла, відображені у важливих політичних документах: «Людина людині — друг, товариш і брат», «Хто не працює, той не їсть», «Миру — мир» та ін.

Знаючи ціну влучному народному слову, письменники з давніх часів і до сьогодні охоче користуються народними скарбами.

Дуже вдало вкраплював його у свої вогненні «посланія» Іван Вишенський — сам великий майстер афоризмів.

В українських книжних пам'ятках XVII ст., зокрема у творах Іоаникія Галятовського та Антона Радивиловського, наводиться багато народних прислів'їв і приказок на підтвердження думок, висловлених авторами.

Не тільки використання прислів'їв та приказок, але й філософські роздуми про їх роль і значення знаходимо у творах Григорія Сковороди.

У XIX ст., коли народна творчість стала однією з основ української писемної літератури, прислів'я та приказки впліталися в тканину творів І. Котляревського, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та інших письменників і як економний засіб формулювання висновків, і як виразний штрих до мовної і соціальної характеристики персонажа. Прислів'я та приказки підказували теми для байок, оповідань чи п'єс, ставали їх назвами. Згадаємо «Пархімове снідання» (на основі прислів'я «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»), «Салдацький патрет» («Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся») Г. Квітки-Основ'яненка, байки П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, Л. Глібова і особливо знамениті співомовки С. Руданського, а також назви класичних творів «Хіба ревуть воли, як ясла повні» П. Мирного, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» І. Тобілевича та ін.

Іван Франко згадував, що він об'їздив десятки сіл і міст Західної України і записав цілий збірник приповідок,— бо «на вічах і зборах виступали деякі бесідники-селяни, що так. і сипали приповідками, мов добрим намистом»7.

Одного з таких бесідників, наділених гострим, іронічним розумом, І. Франко вивів у своєму знаменитому оповіданні «Свинська конституція».

Українські радянські письменники теж щедро черпають із благодатного джерела народної творчості. З перших кроків молода радянська література була тісно пов'язана з фольклором. Добру службу послужили тут і прислів'я та приказки, які додавали живі рисочки до образів героїв оповідань А. Головка, П. Панча, Г. Сенченка. Микита Годованець — один з найстарших українських радянських байкарів — ще в кінці 20-х років з агітаційною метою оформляє назви багатьох творів своєї збірки у вигляді прислів'їв: «Хто посіє впору, візьме хліба гору», «Що робити з весни, щоб не плакать восени», «Не пильнуєте комори, буде вам горе», «Дідька лисого з'їси, як нивці гною не даси» тощо. Народними дотепами рясніли гуморески Остапа Вишні. На дорогах війни зустрів Олесь, Гончар вусатого подільського колгоспника, дотепне гостре слово якого залунало згодом з уст літературного персонажа Хоми Хаєцького. Такі майстри «веселого цеху», як С. Олійник, О. Ковінька, та ін., продовжили і розвили традицію використання народних гумористичних фразеологізмів. Вдале, своєрідне й оригінальне застосування знайшов їм Олександр Ільченко у своєму «химерному романі» «Козацькому роду нема переводу». Прислів'я та приказки допомогли створенню самобутніх характерів героїв та колориту українського подільського села у творах М. Стельмаха — тонкого художника слова.

Творче використання українськими радянськими письменниками фольклорних джерел, розвиток цієї давньої традиції — свідчення високої професійної майстерності митців, одна з ознак народності літератури, запорука популярності творів.

 

Багато, спільного з прислів'ями, приказками, образними порівняннями мають загадки. Їх об'єднує насамперед метафоричність, що ґрунтується на спостереженнях над природою та побутом, а також стислість і чіткість викладу. Переносне значення вислову дозволяє іноді вживати загадку як прислів'я («Прийшов хтось, узяв щось, бігти за ним, не знаю, за ким»): Через те здавна встановилася традиція об'єднувати обидва жанри у спільних збірниках.

Однак загадки мають свою специфіку: суть її полягає в тому, що в загадках у завуальованій, алегоричній формі зашифровано якийсь предмет чи явище і треба відшукати його первісне значення.

Загадки — це стислі твори, в основі яких лежить метафоричне запитання. Для того щоб дати на нього відповідь, потрібно вміти зіставити життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності. Іноді ця подібність обмежується кількома або навіть однією якою-небудь ознакою,— отже, розгадування вимагає не тільки певної суми знань, а й спостережливості, кмітливості, уміння бачити спільне в конкретному й абстрактному. Простежуючи шлях утворення переносного значення предмета чи явища, М. Горький дуже переконливо показав, що його першопочаток — у реальності, навівши такий приклад: люди побачили, що небеса подібні до чаші тільки після того, як почали робити такі чаші на землі. Отже, не можна вказати жодного абстрактного поняття, основою якого не служила б реальність.

Народні загадки якраз і відбивають реальне життя трудящих — процеси праці, господарювання, побут; ця реальність відбита і в тій частині загадки, яка говориться при загадуванні, і в тій, яка малася на увазі — у відгадці: «Діряве рядно все поле покрило» (стерня); «Повен хлів рижого товару. Прийшла чорна та й вигнала» (піч, хліб, кочерга); «Червоні коромисла через річку повисли» (веселка).

Умінню відгадувати загадки в давні часи надавалося дуже великого значення,— воно було мірилом мудрості і розуму. Від цього вміння залежала подальша доля людини, а іноді ставилося на кін її життя. Особливо виразно про це нам промовляють обрядові пісні — русальні та весільні:

 

Ой біжить, біжить мала дівчина,
а за єю да русалочка:
«Ти послухай мене, красна панночко,
загадаю тобі три загадочки,
як угадаєш — до батька пущу,
не угадаєш — до себе візьму».

 

Відгадування загадок було важливою частиною весільного ритуалу; це був своєрідний іспит на розумову зрілість молодого чи молодої. У ліричних піснях, широкознаних і нині, живуть спогади про той давній звичай:

 

Дівчинонько моя, Галю,
Щось я тобі загадаю;
Як вгадаєш — моя будеш,
Не вгадаєш — чужа будеш.

 

Відома українська старовинна пісня про козака, який звільнився від татарського полону, відгадавши задані йому загадки.

Традиційними для пісень були загадки:

 

Що на світі найпрудісіше,
що на світі най ситні ще,
що на світі наймиліше?

 

Або:

 

Ой що росте без кореня,
а що біжить без повода,
а що цвіте да без цвіту?

 

Мотив уникнення небезпеки, подолання перешкоди завдяки відгадуванню загадок відомий в казковому епосі багатьох народів. В українських фантастичних казках серед різних видів єдиноборства з ворожою силою (із Змієм, Кощієм, Велетнем) застосовується і випробування загадками. Перемога на боці того, хто може відповісти на всі каверзні питання. У соціально-побутових казках мудра дівчина, пастух чи бідний брат перемагають пана, царя, багатого брата, виявивши більше фантазії, розуму, дотепності у розгадуванні загадок.

Хоч загадки, як і інші фольклорні жанри, відбивають особливості соціально-побутового життя тільки свого народу, вони мають багато спільного — аж до буквальних збігів — із загадками інших народів. Очевидно, якоюсь мірою тут мають місце запозичення, але основна причина подібності загадок у різних народів полягає в іншому. Так, російська дослідниця загадок М. Рибникова слушно твердить, що досить народам мати однаковий рівень свідомості та подібні культурні умови, щоб на різних широтах зовсім самостійно виникли схожі між собою загадки. Подібні явища природи, предмети, знаряддя праці тощо будять подібні асоціації.

Порівняймо, як схоже звучить загадка на одну й ту ж тему (про очі) у фольклорі різних народів:

 

Українське: Два брати під одним дахом, один другого не бачить.
Сербське: Два брата упоредо стоє, єдан другог не виде.
Болгарське: Два брата мъчат да са видат, пак ни можат.
Росїйське:Два братца через грядку смотрят, да не сойдутся.
Албанське: Дві сестриці не можуть одна на одну подивиться (у перекладі).
Грецьке: Два брати посварилися, одна гора їх розвела (у перекладі).

 

У народів з етнічною, історичною і мовною близкістю та спорідненою матеріальною і духовною культурою, якими є слов'янські, народи; подібність у фольклорі особливо значна. Можна навести безліч паралелей у загадках українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, сербів, поляків, болгар. Наприклад:

 

Російське: Поле не меряно, стадо не считано, пастух рогатий.
Білоруське: Поле не змероно быдло не злічоно, пастух рогатий.
Українське: Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий.
Болгарське: Поле немерено, овци неброени, рогат овчар-чувач.
(Небо, зорі, місяць).

 

 

Українське: Виса висить — хода ходить, виса, впаде — хода з'їсть.
Російське: Ходя ходит, виса висит, виса пала — ходя съела.
Болгарське: Виси висуле, кърти къртуле, висуле падна, къртуле грабна.
Сербське: Трчи, трчи, трчульак, виси, виси висульак; бога моли трчульак, да отпадне висульак.
(Жолуді на дубі, свиня).

 

У найдавніших загадках слов'янських народів відбито одухотворення природи і неживих предметів, коли вони уявлялися у вигляді людей і тварин, як це ми бачили на прикладі загадки про небо, місяць та зорі. Але й після того, як ці уявлення пережили себе, персоніфікація — уособлення — залишилося одним з найважливіших художньо виправданих і переконливих прийомів творення загадок.

Тематичне коло загадок надзвичайно широке; це насамперед природа, рослинний і тваринний світ, людина, її побут, світ мистецтва і науки, знаряддя праці — від первісних до новітніх, технічно досконалих. Загадки, як особливий вид народної творчості, відбивають історію матеріальної культури народу, матеріальні умови, природне й соціальне людське оточення, а також розвиток людських знань і духовних інтересів.

Соціальний та економічний прогрес і поступ людської думки відбився на тематиці загадок, а головним чином на сфері їх побутування. В дитячому середовищі загадки користуються великою популярністю. Добре сприймають діти і нові зразки, особливо ж ті, в яких йдеться про школу, навчальний процес, учнівське приладдя. Педагогічна роль таких загадок — безсумнівна, в них у ненав'язливій формі підкреслюється перевага освіти, культури, виховання: «Мовчить, а розуму навчить» (книга); «Біле поле, мудрий на нім оре» (пише на папері); «Тоненьке, кругленьке, серце чорненьке, хто на його слід погляне — думку його взнає» (прочитає написане олівцем).

Особливий вид загадок становлять загадки-шаради, загадки-задачі, загадки-жарти і вікторини; вони мають великий успіх у молоді і дорослих як інтелектуальна розвага — перевірка кмітливості, дотепності, уваги. Здебільшого такі загадки літературного походження. На Україні віршовим переказуванням загадок найбільшої слави зажив собі відомий письменник Леонід Глібов. Сучасні дитячі письменники продовжують і розвивають цю традицію — поряд із розширеними, художньо деталізованими варіантами народних загадок створюють свої оригінальні зразки. Цікаво, що ті з них, які набувають найбільшої популярності, знову повертаються у фольклорну стихію, зазнавши «колективного редагування». Порівняємо варіанти загадок, записаних у різний час і в різних місцевостях України:

 

а) Маленький хлопчик зліз на стовпчик,
Одежі не носить, їсти не просить.
Личенько рябе, що воно таке?
б) Скочив хлопчик на стовпчик —
Личенько рябе, що воно таке?
в) Маленький хлопець зліз на стовпець.
(Наперсток).

 

Сучасні дослідники загадок, зокрема І. Березовський, підкреслюють благотворний вплив загадок на розвиток художньої літератури, особливо дитячої. Творення загадок продовжують як професійні письменники, так і широкі кола самодіяльних митців, збагачуючи цей древній жанр художніми знахідками.

 

Своєрідним фольклорним жанром, широко використовуваним у педагогічній практиці, є скоромовки. їх цінність полягає не в смисловому навантаженні чи оригінальних засобах художнього вираження, а в такому підборі і розстановці слів, вимова яких вимагає певних зусиль і сприяє виробленню дикції, правильної артикуляції, що підвищує культуру усної мови.

В дитячому вихованні скоромовкам належить важлива роль, оскільки вони прищеплюють увагу й повагу до кожного вимовленого звуку, слова, до ясності і чистоти мовлення.

Письменники, що пишуть для дітей, розвивають традиції складання скоромовок, поглиблюючи їхній зміст і надаючи їм форми невеличких закінчених віршованих творів. Ці віршики-скоромовки легко засвоюються дітьми і, поширюючись усним способом, найчастіше втрачають автора, поповнюючи собою скарбницю дитячого фольклору.

 

Прислів'я, приказки, загадки, скоромовки — ці золоті зернята народної мудрості, маленькі, але дорогоцінні,— служать і служитимуть справі морального і естетичного виховання нашого народу і особливо дітей та юнацтва — майбутніх будівників комуністичного суспільства.

 

 

 


 

 

1 Зразки подаються в сучасному мовному оформленні.

2 Одне з цих свят відзначалося в січні, а друге — на початку травня, коли до нового врожаю було ще далеко.

3 Шолохов М. Сокровищница народной мудрости.— Собр. соч.: В 8-ми т. М., 1962, т. 8, с. 476.

4 Белинский В. Полн. собр. соч.: В 12-ти т. /Под ред. С. А. Венгерова. Спб., 1901, т. З, с. 447.

5 Словарь русских пословиц и поговорок / Сост. В. П. Жуков. М., 1967, с. 4.

6 Українська народна, поетична творчість: В 2-х т. К., Рад. школа, 1958, т. I, с. 5.

7 Етнографічний збірник, Львів, 1905, т. 16, с. 6.

 

top of hotblogs.org.ua