ELECTRIC VIRTUAL WORLD

Про життя та смерть

Лютий 9th, 2008 | by ELECTRIC |

Найперше і найкраще що може зробити мала дитина з новою іграшкою — це, погравшись, зламати її. Що спонукає її до цього? Задоволення від процесу чи цікавість — що за межею?
Покласти край, як прийнято говорити у нас, часто означає припинення існування, тобто смерть. Коли ми хочемо бути справедливими до смерті, то повинні сказати, що доля вмираючого (відмираючого, помираючого) не є такою жахливою, як нам здається. Адже померлий позбавляє себе від проблем і мук власного існування, позбавивши також і оточуючих від проблем, пов’язаних з ним. Отже смерть інколи є благом? !
Можливо можна перенести пароксизмальну гарячку нашого життя і на це поняття, оскільки кінець чогось, означає нові можливості для іншого. Могила для того, хто вмер — це місце, у якому перестають докучати, а стомлені відпочивають. Могила — це місце у якому хоронять проблеми, щоб до них ніколи не повертатися. Як сказав Епікур ще за 320 років до Р.Х.: „Коли ми існуємо, смерть ще не присутня; коли смерть присутня, ми тут вже не присутні ” Те ж стосується і проблемам повсякденних, то може ми їх поховаємо?..
Маємо також розуміти, що результати нашого життя на цій землі залишаються і ще довго будуть нагадувати іншим про нашу присутність. Звідси виникає потреба думати про те, а що ж залишиться після тебе. Якщо ж існує наступне життя, то нам потрібно дбати про померлих, а померлі будуть дбати про себе. Тільки безсмертя може порушити їх вічний спокій і мир.
Якщо смерть є кінець, то ми можемо шкодувати про втрату коханої людини, улюблених батьків чи вірних друзів, але, коли ми хоронимо проблему, то знову оживаємо, звільняючись від її тягаря. Ми не можемо шкодувати померлого, бо він не існує, ми не можемо вічно оплакувати минулі втрати, бо їх уже немає. Смуток і шкодування самого себе заважають жити. Отже не потрібно плакати за померлим, бо він залишив життя, звільнившись від клопотів і звільнивши інших від своєї присутності. Таким чином, ми не повинні плакати за минулим, бо воно уже відійшло в небуття і не потребує наших емоцій, проте ми не маємо права забувати ні померлого, ні минулого.
Живі, а не мертві страждають, тому маємо дбати про живих та майбутнє, бо саме воно буде споживати плоди нашого життя. Саме тому не потрібно говорити про смерть, як про винагороду, оскільки справжня винагорода, як і справедлива кара, потребує свідомого переживання як самого факту, так і причин, що до нього призвели. Тому для тих, хто жертвує своїм життям за якийсь ідеал і назавжди відходить у вічність, сумнівно, що смерть буде гідною винагородою. Так само це твердження стосується тих, хто посилає на смерть чужих синів і дочок, бо їхня смерть не є винагородою за їх вчинки.
І тільки великі мученики минулого наповнили змістом і зробили безсумнівними щирість твердження про жертовність. Така смерть варта поваги і поклоніння. Багато наших предків і пращурів віддали своє життя за нашу свободу і залишились поза увагою та шаною, якої потребують і на яку заслуговують. Вони помирали в ім’я ЛЮБОВІ, СВОБОДИ НАШОГО ЖИТТЯ і в цьому є великий зміст їхніх вчинків.
Вириваючи з нашого життя повних сил і енергії людей, смерть чинить зло, але, ховаючи зло для великої кількості людей, ми зробимо благо для мільйонів живих і прийдешніх поколінь. Знайдімо в собі сили похоронити ЗЛО, бо тут смерть відіграє свою корисну роль, як і в ході біологічної еволюції. Похоронивши зло, ми станемо сильнішими, щоб достойно вижити в цьому жорстокому світі. Використаймо позитивні сторони смерті, що забезпечують нас паливом, харчами, одягом, житлом, їжею.
Життя і смерть — це сутність біологічних і еволюційних процесів. Життя стверджується через смерть, яка викликає необхідність нового життя. В динамічному розвиткові природи немає нічого вічного, то ж без жалю похоронімо облуду і потворність сьогодення, а на їх могилі виплекаймо нові і сильні паростки майбуття. Хтось має вмерти заради плину незбагненно великої річки життя, задля росту насінини нового, гідного життя мільйонів українців.
Смерть відкриває шлях для найбільш можливого числа індивідуумів, включаючи наших нащадків, з тим, щоб вони могли насолоджуватися радощами життя, і в цьому розумінні смерть — союзник ненароджених ще поколінь і так аж до безкінечних віків і епох прийдешнього. Індивідуум — це шматочок зародкової плазми, який піднявся, відірвався і злетів над рештою маси для того, щоб бачити і відчувати ЖИТТЯ, щоб творити, а не механічно споживати їжу і тупо розмножуватись, творячи собі подібних. Він живе поза швидко минущим та ілюзорним багатством, згоряє, освітлюючи шлях для інших.
Кожна ЛЮДИНА написана великими буквами і носить всю вічність у своєму власному житті, але плоди життя не кожної людини можуть бути оцінені позитивно іншими. Що ж тоді? Смерть відповідає на питання і не шкода тих, хто шкодить. Безславний кінець має чекати кожного, хто грубо порушує правила суспільного співжиття, і неважливо, що біологічна субстанція живе, бо для інших вона мертва, її не існує і її не шкода, бо нічого шкодувати те, чого нема.
Соціальне значення смерті має позитивні відтінки, моменти і сторони, позаяк смерть створює і робить нам близькими загальні надбання, турботи і долю оточуючих людей. Смерть об’єднує нас емоціями, підкреслює драматичну рівність наших кінечних талантів-доль. ЇЇ безповоротність має відчуватися кожним, і для того, щоб створене було оцінене, треба творити, а не скніти і чекати ласки Божої. Треба кожний день щось робити, бо одні слова і бажання жити краще не зроблять життя кращим. Жодна людина не є самодостатньою в своєму житті, адже вона є часточкою сім’ї, родини, громади, державної і великої світової спільноти. Створюючи позитивну карму навколо себе, ЛЮДИНА випромінює позитивне в загальну карму людства і тільки тоді може очікувати добра для себе і оточення.