ELECTRIC VIRTUAL WORLD

Основні поняття моральної свідомості

Квітень 19th, 2008 | by ELECTRIC |

Джерело: Етика та Естетика

Опорні поняття: етичні категорії, добро та зло, обов’язок, справедливість, совість, значення життя, моральний ідеал

загальна характеристика понять моральної свідомості

основні поняття моральної свідомості:

добро та зло

обов’язок

справедливість

совість

щастя

сенс життя

етичний ідеал

Будь-яка наука має свій понятійний апарат. Поняття найбільш загальні з них, початкові називаються категоріями. Вони грають важливу роль в пізнанні, духовному освоєнні навколишнього світу. Вони, з одного боку, є інструментом пізнання, а з іншого – ступінями пізнання, в їх змісті акумулюються, закріплюються досягнуті знання.

З розвитком наук виникають одні і відмирають інші поняття, міняється зміст деяких з них. Має свої поняття і моральну свідомість: добро і зло, обов’язок, совість, честь, гідність, справедливість, щастя та ін. Специфіка понять моральної свідомості полягає перш за все в тому, що вони по-своєму виявляють моральне життя суспільства й особи. Крім того, ці поняття використовуються для оцінки самих різних вчинків. Становлення понять моральної свідомості почалося ще в стародавньому світі. Вже перші етики (в цьому неважко переконатися, які звернулися до творів Платона, Арістотеля, Епікура та ін.) піддавали поглибленому аналізу багато важливих понять моралі (справедливість, благо, різні доброчесності та ін.). В той же час почалися спроби класифікації різних понять, виділення серед них найважливіших. Робилися спроби виділити початкове, базове і на його основі по-своєму побудувати систему понять. В античній етиці, мабуть, більш всього уваги уділяли поняттю благо. Пізніше І.Кант віддавав перевагу поняттю обов’язку та через нього намагався визначити інші поняття. Вже античні етики, як наголошувалося, нерідко базувалися на поняттях щастя, задоволення. Як говорив Епікур, всі доброчесності “за природою з’єднані з життям приємним”, “задоволення є перше і природжене нам благо”. Християнські мислителі значну увагу надають поняттю любов: “Бог є любов”. Але навряд чи можливо зведення до одного поняття багатогранного, суперечливого морального життя особи і суспільства. Для його розуміння необхідний підхід з самих різних позицій.

Добро та зло. Існує декілька трактувань розуміння добра та зла, як напевне, одних з центральних категорій етики. Їх нерідко розглядають як синоніми понять етичне і аморальне, а саму етику як вчення про добро та зло. Дуже багато мислителів, починаючи з Сократа, підкреслювали важливість розкриття понять добра (блага), обов’язку, справедливості. Існування добра не піддається, як правило, сумніву. Але реальні прояви добра настільки багатогранні, що складно дати логічно чітке його визначення. Вже скептики античності затверджували, що можна виявити конкретні прояви добра, але неможливо дати йому визначення.

Гедоністичні і евдемоністичні навчання виводять поняття добра та зла з насолоди і щастя. Добрі вчинки ведуть до щастя і насолоді, злі ж породжують страждання і нещастя. Найбільш категорично говорять про природу добра та зла релігійні мислителі. Вони затверджують, що Бог є живим втіленням добра, а сатана – втіленням зла. Таким чином, добро та зло мають надприродне джерело. Тільки віра в абсолютне добро дозволяє нам творити добро. З релігійним трактуванням добра і зла перекликається навчання об’єктивного ідеалізму, яке добро розглядає як щось вчинене, але автономне, незалежне від емпіричного світу (Платон, Гегель). На думку Гегеля, добро є “абсолютна мета миру і обов’язок для суб’єкта”, воно “в собі і для себе”. Різні конкретні прояви добра повинні бути погоджені між собою “внаслідок єдності добра”.

Представники утилітаризму (від лат. utilitas – користь) вважали добром те, що приводить до щастя невелику кількість людей. Визначення “кількості і якості” щасливих людей виходить на принцип корисності. Ясно, що користь окремого індивіда не може бути основою моралі, бо інтереси людей нерідко протистоять один одному. Інша справа – користь суспільства. Але тут існує небезпека нехтувати не тільки гідністю, але і життям окремої людини. Заради благополуччя суспільства, держави скоювалися (особливо тоталітарними режимами) найжорстокіші, аморальні дії. Звичайно, такі моральні цінності, як альтруїзм, солідарність, відповідальність сприяють стабілізації суспільства, але вищі моральні цінності, добро повинні реалізовуватися не як засіб, а як мета людського існування. Добро не повинне бути лише засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Воно є цінністю саме по собі, саме воно одухотворяє, робить повним все людське життя.

Таким чином, різні підходи до визначення добра та зла відзначають ті або інші моменти доброї поведінки, конкретних проявів добра. Очевидно, добро саме по собі є щось те, що прославляє людину, що піднімає його над егоїстичними, вузькопрактичними устремліннями, що виходить на самі основи людського існування.

Справедливість. З давніх часів люди роздумували про справедливість. Перш за все необхідно відзначити, що вже старогрецькі філософи підкреслювали особливу значущість справедливості в житті людини.

“Тільки ті люб’язні богам, яким ненависна несправедливість”, – затверджував Демокрит. Сама ж справедливість, на думку Демокрита є дотримання природі і виконання свого обов’язку . Справедливість є благо іншого, затверджує Сократ – головний персонаж платонівської “Держави”. Добра людина, у якої є гарний настрій, не творитиме несправедливості. Більш того, вважав Сократ (а раніше піфагорійці), краще постраждати від несправедливості, ніж самому поступати несправедливо. Тим самим він відмітає міркування тих своїх співбесідників, які вважали, ніби міркування про справедливість і несправедливість – це доля слабих, а не сильних і багатих. Вже в античності наголошувалося, що справедливою може бути як окрема людина, так і держава (і відповідно, несправедливим).

Багато уваги уділяв аналізу справедливості й видатний мислитель античності Аристотель. Він вважав, що справедливість може бути двох видів: справедливе від природи і справедливе згідно із законом, який встановлює держава. Перше він вважає вище справедливого згідно із законом, але основну увагу приділяє цивільній справедливості. Бути справедливим – значить виконувати все те, що вимагає закон. А він вимагає бути мужнім, розсудливим тощо. Таким чином, викладає Аристотель, справедливість є найдосконалішою доброчесністю, в ній немов з’єднуються всі інші доброчесності. Але справедливість виражається, перш за все, у відносинах до інших людей. Тому початковий принцип справедливості є принцип рівності. Несправедливість же виявляється в нерівності, коли люди наділяють себе більше, ніж інших, різними добрими речами та ін. Словом, пише античний філософ, “справедливість є якась середина між надмірністю і нестачею».

Люди самі неоднакові і діють в різних умовах. Тому чисто формальне виконання принципу рівності не завжди може бути справедливим. Внаслідок цього Арістотель вводить додатковий принцип – принцип пропорційності: “Якщо справедливе – це рівне, то пропорційно рівне також буде справедливим”. Пропорційна рівність полягає в тому, що ті, хто мають велике майно роблять великий внесок, а ті, хто мають мале – малий внесок, той, хто багато потрудився одержує більше, ніж той, хто попрацював мало, тощо. Словом, “суспільне життя тримається справедливістю, і справедливе – те ж саме, що й пропорційне”. Природна ж справедливість (пропорційна) полягає в тому, що ліва рука по справедливості робить менше ніж права, дитина – менше ніж дорослий, тощо.

Арістотель та інші мислителі розуміли, що державні закони самі по собі можуть бути недосконалими, несправедливими. Але вони вважали, що краще виконувати недосконалі закони, ніж жити без законів, бо в цьому випадку в суспільстві наступить хаос, анархія.

Цінним є зауваження Арістотеля і з приводу того, що як справедливі, так і несправедливі вчинки скоюються усвідомлено і по добрій волі, вільно. Якщо ж індивід вчинить якусь дію по незнанню (наприклад, думаючи, що вбиває ворога, насправді вбиває батька), то такого слід вважати не несправедливим, а нещасним.

Відзначені вище думки мислителів античності, як і багато інших, стали відправною крапкою в розгляді даного явища морального життя в подальші століття.

Справедливість припускає і відповідальність суспільства перед особою, яка також має право оцінити громадські порядки в певних ситуаціях як несправедливі. Інакше кажучи, справедливість є міра відповідності між змістом того або іншого вчинку та його оцінкою громадською думкою.

Совість. Слово “совість” означає “со-відати”, від старослов’янського “відати” (знати). Совість є самооцінка особою своїх помислів, відчуттів, вчинків через призму вищих моральних цінностей. Суд совісті вважається одним з найсуворіших. Про це ж свідчать і численні прислів’я: “Від людини втаїш, а від совісті не втаїш”, “Нечиста совість спати не дає”, “Совість без зубів, а гризе”, “Зла совість коштує ката” тощо. Давньоримське прислів’я свідчить: “Совість – це тисяча свідків”.

Цицерон

Але совість не тільки “грізний суддя”. Вона здатна й підтримати індивіда в тих випадках, коли він піддається незаслуженому скривдженню, образам, обмовам. Совість активізує все моральне життя людини, вона є важливим механізмом затвердження добра, справедливості.

Релігійне розуміння совісті з’являється ще в стародавньому світі. Але в ці ж часи виникають інші трактування совісті та інших проявів моральної свідомості. Так, Арістотель пише, що і розум, і совість люди мають від природи (Нікомахова етика. 1143). В трактаті Цицерона (106-43 до н.е.) “Про природу богів” всі свої надії він пов’язує з совістю, бо вона “без жодного божественного розуму здатність зважувати доброчесності та пороки”.

Свідомість совісті грає особливу роль в духовному, повсякденному житті людини. Моральний світ не можна звести тільки до свідомості совісті. Але саме вона є головним регулятором руху людської душі, стимулює багато її моральних відчуттів і устремління.

Щастя. “Людина створена для щастя, як птах для польоту”. В цьому добре відомому крилатому вислові народна мудрість зафіксувала ту обставину, що щастя відноситься до глибинних сторін людського існуванні. Вже мислителями старовини ставилося питання про співвідношення щастя і добродійної поведінки. Польський філософ В. Татаркевич (1886-1980) в своїй книзі “Про щастя і досконалість людини” приводить декілька різновидів вживання слова “щастя”:
1) щастя як задоволення, насолода, 2) щастя як везіння, успіх, 3) щастя як доля (в старогрецькій міфології Тіхе вважалася богинею долі та щастя, аналогічні функції в Стародавньому Римі виконувала богиня Фортуна), 4) щастя як володіння значними благами тощо.

Щастя є достатньо сильне переживання повноти буття, стан вищої задоволеності своїм життям. Для появи подібного стану зовсім не обов’язково мати успіх у всіх сферах життєдіяльності людини. Важливо його досягнення в головному, визначаючому.

В періоди щастя індивід інакше сприймає світ. В переживанні щастя достатньо повно виявляються специфічні риси моралі. Перш за все, в щасті завжди присутня оцінка вчинку, ситуації через призму вищих моральних цінностей, а не з позиції дріб’язкового егоїзму. Фактори щастя умовно можна розділити на дві групи: об’єктивні, які в основному не залежать від свідомості і волі людини, і суб’єктивні, які значною мірою створюються самою людиною.

Об’єктивні – це перш за все природні умови (клімат, географічне положення, відсутність природних катаклізмів, стан суспільства). До об’єктивних обставин слід віднести і здоров’я індивіда, тип його темпераменту, навіть зовнішній вигляд.

Переживання щастя залежить від епохи, культурних особливостей того або іншого народу, традицій і звичаїв, від політичного режиму і ряду інших факторів. Все це, думається, легко конкретизувати. Важливу роль грає і рід занять людини. Відомо, що творча праця здатна приносити не тільки елементарне задоволення, але й відчуття повноти буття.

Група суб’єктивних факторів – переконання людини, круг його інтересів і захоплень, його переважаючі настрої й тощо. Суб’єктивні фактори багато в чому формують відношення індивіда до різних подій, які надто важливі і для психологічного настрою, для переживання повноти буття. У зв’язку з цим доречно привести вислів Сенеки: “Нещасливий той, хто щасливим себе не вважає”.