ELECTRIC VIRTUAL WORLD

Не самобичування, а самоаналіз

Автор: Наталя ОКОЛІТЕНКО

У тридцяті роки ХХ ст. антрополог Херрліх виявив, що в Тибеті живе багато блакитнооких людей. Він висунув гіпотезу про те, що це — нащадки аріїв, які осіли серед підкорених племен. Книжка вченого «Німець на Гіндукуші» стала біологічним обґрунтуванням гітлерівської політики: Третьому рейхові належить поновити володіння етносу, природою поставленого над іншими. Чим це закінчилося — відомо.

Насправді колір очей тибетців не має ніякого відношення до таємниці племені хліборобів і воїнів, нащадками яких чомусь прагнуть бути всі європейські народи. За цим стоїть закон природи, який ще 1924 р. відкрив Микола Вавілов. Суть його така.

Як відомо, властивості всього сущого на планеті записані в спадкових ознаках — генах. Там, де виник якийсь вид, активно утворюються нові його форми, спричинені мутаціями. Корисні для виживання гени закріплюють умови довкілля, і зміни може успадкувати вже перше покоління. А ті, в яких потреби немає, переходять у прихований стан — стають рецесивними. Домінантні форми відтісняють їх на периферію формотворення.

Як це стосується людини, зокрема її зовнішнього вигляду? А так, що блондини й брюнети не рівні перед природою: темні очі й темне волосся завжди беруть гору над світлими очима та світлим волоссям. Тому в центрі регіонів, де земля вже давно освоєна, живуть темнопігментовані люди. А на високогір’ях, де через ізольованість молодь найчастіше одружувалася в межах одного селища, закріплюється ген блакитних очей. Ось так і сформувався зовнішній вигляд гіндукушців, яких Херрліх вважав за нащадків білявих аріїв. Аналогічне явище виявлено і серед таджиків, євреїв, баргузинських бурятів та інших загалом смаглявих народів — серед усіх трапляються світлопігментовані групи.

Закон Вавілова пояснює, чому норвежці, на відміну від чукчів, які живуть на тій самій широті, — біляві. Похмурі скелі Скандинавського півострова були краєм Ойкумени — населеної частини земної кулі. Обживалися вони пізно — тими, хто прийшов з периферії ареалу антропотворення, тобто носіями рецесивних генів, найімовірніше — далекими пращурами слов’ян. Цей же закон підказує, що Ісус Христос — виходець із Галілеї, яку за біблейських часів болота й озера відмежовували від Ізраїлю, мав блакитні очі та світле волосся. Таким він постає з комп’ютерних досліджень Туринської плащаниці, які провело агентство NASA. Отже, з наукової точки зору розмови про чистоту спадкових ознак, а відтак і генофонду нації — просто політичні спекуляції.

Цікаво простежити в цьому світлі ситуацію, яка склалася в Україні. Очевидно, що крізь нашу землю проходить процес освітлення людей — від півдня херсонських степів, де жінки нагадують італійок, до Полісся, краю блакитних чи сірих очей і русявого волосся.

Які ми?

Якби закон розподілу домінантних генів від центру до периферії виявлявся тільки в зовнішніх прикметах, то говорити не було б про що: кому подобаються «карії очі, чорнії брови», кому «руса коса до пояса» — і тільки. Та закон Вавілова пристосовують і до психологічних характеристик, тож тут варто пошукати причину того парадоксу, що обдарований народ у центрі Європи так тяжко доростає до державності.

На території, яка є центром антропотворення, — а Україна ним є, про що свідчать археологічні розкопки, — має переважати начало, яке формує корисну для виживання поведінку: загострене розуміння особистого інтересу, пристосовництво, схиляння перед силою. Одначе суспільство, що складається з людей, керованих тільки біологічною доцільністю, неможливе: воно само знищилося б на світанку свого формування.

Довкілля нічим не підтверджує доцільність таких чеснот, як альтруїзм, самопожертва, схильність до самообмеження, та, попри все, частина людей живе так, ніби носить у собі пам’ять про Град Божий — світ досконаліший, аніж наш. Чи достатньо таких на території, де відповідно до закону розподілу домінантних і рецесивних генів мають брати гору тенденції, корисні для окремої особистості, але не для суспільства в цілому?

Дмитро Донцов генетики не знав, але в книжці «Дух нашої давнини» явно вийшов на вавіловський закон. Він виділяє основні психологічні типи «або раси, представлені у всіх народів, лиш у різних співвідношеннях: остійці, понтійці, медитеранці (середземноморці), динарці й нордійці. Найпоширеніший серед українців тип — це остієць: прив’язаний до матеріальних благ, вульгарний у смаках, з потягом до кон’юнктури».

«Остійці — великі заздрісники, на чім іноді збудовують партійні програми… Звертають увагу насамперед на «людину» і «реальні можливості», аж тоді на засади: звідси їх зарозумілість і поблажливість до «людей української нації», хоч би й зрадників; звідси улесливість і плазування перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому він часом виправдовує всіляку нечисть», — пише Донцов.

Другий за поширеністю тип — динарець: чудовий воїн, одначе вибуховість удачі й дитинна простодушність роблять його здобиччю прикрих несподіванок. Третій — медитеранець: запальний, жадібний до змін, природний змовник і революціонер. І, на жаль, найменше на нашій землі представлений нордійський тип. Його прикмети: правдолюбність, сила волі, витривалість, певність себе в поєднанні зі здатністю до критичного самоаналізу, любов до порядку й відраза до базарного крику, чим завжди супроводжується популізм.

Дуже яскраво ці типи представлені у творах Миколи Гоголя: неважко здогадатися, ким є Вакула, котрий, діставшись до цариці, попросив черевички для своєї Оксани; Тарас Бульба, що серед бою не захотів лишити люльку «проклятим ляхам»; зразком нордійця є хіба що пан Данило зі «Страшної помсти», котрий, прощаючи чаклунові особисті кривди, зради Батьківщині простити йому не міг. Пропонуємо читачам поспостерігати за нашими достойниками й визначити, до якої психологічної раси вони належать. Чи багато серед них нордійців.

Віддаючи перевагу категорії честі, нордієць виявляє схильність до державотворення незалежно від того, на якому щаблі соціальної драбини він перебуває. Керуючись егоїстичними інтересами, обмежений остієць руйнуватиме державу, навіть коли досягне високого становища. Народ, де переважає ця раса, легко мириться з моральним відступництвом, а отже, висуває в поводирі осіб, котрі в доленосних для нації явищах керуються тими ж імпульсами, що й їхні підлеглі: вимощуванням власних кубелець навіть на вершині влади.

Історія України — це ланцюг нордійських подвигів, результати яких зводили нанівець динарська легковажність, медитеранська недалекоглядність, а найбільше — остійська захланність. Зрозуміло, що природний відбір серед люду вівся не на користь представників державотворчої раси.

Виходить, що над Україною тяжіє генетичний фатум? Якоюсь мірою так. Але існують фактори, які йому протидіють.

Кого чекала дівчина?

Історія України знає процеси, які вже у XX ст. вчені охрестили дрейфом генів, — порушенням генетичної рівноваги живої системи, яке може вилитися у принципово новий її стан. Коротко дрейф генів можна визначити як появу в популяції, часто поставленій на межу виживання, принципово нових властивостей. Ось приклади.

У ХIV ст. виходять з лісових пущ, перебираючись на виснажену татарськими грабунками українську землю, гнані хрестоносцями литовці. Князь Ольгерд розбиває трьох татарських баскаків і без бою — за сприяння місцевого населення — займає Київ. Нові завойовники приймають місцеву культуру та мову, стаючи українськими князями. «Ми старовини не рушимо, а новини не вводимо», — таке правило сповідували литовці, і пов’язаний з ними період був одним з найяскравіших в українській історії.

Край цьому поклала Люблінська унія, і після 1569 р. Україну накриває вал польської шляхти, яка нав’язує власні поняття про земельну власність та стосунки між панством і людом. Не бажаючи з тим миритися, найвідважніші чоловіки пішли в Дике Поле, готові задля свободи терпіти злигодні та постійну небезпеку. Це дало несподіваний з точки зору боротьби за виживання ефект, про який ми знаємо з народних пісень. Кого любила, кого чекала дівчина? Не «сидня» — типового остійця, а «козаченька», хоч те й суперечило глузду, бо ж він міг дати їй степ за «хороми» та кулак під голову. Саме від козака було престижно народжувати дітей, хоч у шлюбі з ним жінка мусила брати на свої плечі весь тягар життєвих проблем. Отак — ціною відмови від матеріальних благ народний інстинкт глушив остійське пристосуванство й виводив на поверхню рецесивні на нашій землі гени нордійської раси.

Якщо кожна нація покликана внести свої набутки в забезпечення існування людства, то постає питання: в чому ж наше покликання? Для чого на землі існуємо ми, українці?

Аналіз явищ ідеологічного характеру, які зародилися на нашій землі, показує, що національна самосвідомість українців невіддільна від ідеї соціальної справедливості. Про це свідчить юридичний кодекс князя Володимира Мономаха «Руська правда», де є слова «не дозволяти сильним нищити людей», і Конституція Пилипа Орлика — найперша з європейських конституцій, і рішення III Великого збору Організації українських націоналістів 1948 р.

І державу, яка в ХVI ст. сформувалася в Україні «знизу» й навіть усупереч розумінню й підтримці верхів, так званої політичної еліти, зцементувала гасло «ні хлопа, ні пана». То був перший у світі досвід творення соціальної держави, приреченої, як і все перше, на поразку.

Однак осмислене державне будівництво — обов’язок еліти, якого вона не виконала й не збиралася виконувати, вважаючи, що її покликання — користуватися привілеями, обстоюючи їх усіма способами. Чи можна дорікати народові, що він саме таких висував у поводирі в епоху, коли майнові привілеї передавалися у спадок? Особливість української спільноти полягала в тому, що «верхи» незмінно руйнували творене народом, захоплюючи землю та покріпачуючи тих, хто ще вчора бився поряд з ними за національну незалежність. Еліта так боялася свого народу, що готова була сто разів зректися державності, розплатившись нею за особисті інтереси. «Все або нічого» — така тенденція піднімалася «знизу»; «нічого, аби нам було все», — відповідали на те «верхи», що й кінчалося втратою державної незалежності.

«Українська свобода впала через те ворогування, що старшина панувати хотіла; з чужого ярма визволяючи, своє накладала, а людей не пускали», — писав Михайло Грушевський. «І за право мати своїх українських холопів козацькі отамани стали «холопами» московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність», — відгукувався Володимир Винниченко. «Не виробивши власного принципу самоорганізації, ми виявляємося просто нездатні зібрати себе докупи… Кожен завойовник сприймається справді