⇓

Автори: Чуйко Г. В., Кривко Т. А., Томащук У. І.

Спілкування пронизує всі сфери діяльності людини і є умовою їх успішно­сті та найважливішим способом життєтворчості особистості. Роль спілкування у житті людини важко переоцінити, особливо значима вона при забезпеченні єдності трьох аспектів спілкування: комунікативного, інтерактивного, перцеп­тивного. Порушення будь-якої зі сторін процесу спілкування знижує його якість, результативність та ефективність, а подекуди – робить його утрудненим чи взагалі неможливим.

Автор: Наталя ОКОЛІТЕНКО

У тридцяті роки ХХ ст. антрополог Херрліх виявив, що в Тибеті живе багато блакитнооких людей. Він висунув гіпотезу про те, що це — нащадки аріїв, які осіли серед підкорених племен. Книжка вченого «Німець на Гіндукуші» стала біологічним обґрунтуванням гітлерівської політики: Третьому рейхові належить поновити володіння етносу, природою поставленого над іншими. Чим це закінчилося — відомо.

Насправді колір очей тибетців не має ніякого відношення до таємниці племені хліборобів і воїнів, нащадками яких чомусь прагнуть бути всі європейські народи. За цим стоїть закон природи, який ще 1924 р. відкрив Микола Вавілов. Суть його така.

Автор: Кость ГАРБАРЧУК

Майже 130 років у селі Куткір Буського району на Львівщині росте липова алея — як символ, як свідок кохання. Її називають «Липова алея втраченого кохання». Я не згоден з такою назвою. Кохання не буває втраченим. Варто назвати цю пам’ятку «Алеєю вічного кохання».

Директор місцевої школи Надія Кучма зголосилася бути нашим екскурсоводом і розповіла драматичну історію, яка може стати сюжетом для роману.

У другій половині ХІХ століття село Куткір належало польському графу Генріху Лончинському. На правому березі річки Полтви стояв панський палац, збудований ще в першій половині ХVІІІ століття фундатором монастиря капуцинів Юрієм-Антонієм Лончинським. Перед палацом був природний парк з великим ставком. У 1877 році сюди приїхали на маневри війська цісаря Австро-Угорщини, адже тоді цей край входив до складу імперії.

За переказами старожилів, між Веронікою, молодою дружиною 37-річного графа, та 23-річним офіцером Станіславом Міцевським виник роман. Подробиці невідомі, але ситуація склалася досить серйозна. Розлючений та ображений граф Генріх викликав молодого офіцера на дуель. Станіслав виклик прийняв. Домовилися стрілятися із зав’язаними очима. Поєдинок проходив на узліссі за два кілометри від палацу. Секунданти підіграли графові Лончинському — так зав’язали йому очі, що він добре бачив свого суперника. За жеребом графові випало стріляти першому, тому в цьому поєдинку пролунав лише один постріл — Станіслав Міцевський був убитий наповал.

Автор: Ріко Ротків

Найперше і найкраще що може зробити мала дитина з новою іграшкою — це, погравшись, зламати її. Що спонукає її до цього? Задоволення від процесу чи цікавість — що за межею?
Покласти край, як прийнято говорити у нас, часто означає припинення існування, тобто смерть. Коли ми хочемо бути справедливими до смерті, то повинні сказати, що доля вмираючого (відмираючого, помираючого) не є такою жахливою, як нам здається. Адже померлий позбавляє себе від проблем і мук власного існування, позбавивши також і оточуючих від проблем, пов’язаних з ним. Отже смерть інколи є благом? !
Можливо можна перенести пароксизмальну гарячку нашого життя і на це поняття, оскільки кінець чогось, означає нові можливості для іншого. Могила для того, хто вмер — це місце, у якому перестають докучати, а стомлені відпочивають. Могила — це місце у якому хоронять проблеми, щоб до них ніколи не повертатися. Як сказав Епікур ще за 320 років до Р.Х.: „Коли ми існуємо, смерть ще не присутня; коли смерть присутня, ми тут вже не присутні ” Те ж стосується і проблемам повсякденних, то може ми їх поховаємо?..
Маємо також розуміти, що результати нашого життя на цій землі залишаються і ще довго будуть нагадувати іншим про нашу присутність. Звідси виникає потреба думати про те, а що ж залишиться після тебе. Якщо ж існує наступне життя, то нам потрібно дбати про померлих, а померлі будуть дбати про себе. Тільки безсмертя може порушити їх вічний спокій і мир.

Щирість і сумлінність – це високі якості, сформовані традиційними моральними засадами, якими люди в Китаї захоплювалися з давніх пір.

За цими стандартами потрібно, щоб люди були правдивими і щирими. Це показник ввічливості людини. Тільки в тому випадку, якщо люди внутрішньо чесні, вони можуть бути хорошими батьками і друзями, і лише тоді все суспільство може жити в гармонії.

Автор: Галина Пагутяк

Люди вважають, що добро і зло мають спільний корінь, аби виправдати неминучість зла.

Люди вважають, що несвідома жорстокість не є, власне, жорстокістю.

Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот, виявляючи при цьому примітивність власного мислення.

Люди вважають, що етика має біологічне підґрунтя, через що їхня еволюція тупцює на місці.

Люди схильні допускати вбивство у деяких випадках, однак, кожен виняток – це ознака невиразності та незрілості їхньої свідомості.

Люди вважають власну безпеку вартою жорстокості, проте залишаються беззахисними.

Люди розділяють власне буття на духовне й матеріальне, аби віддати перевагу останньому.

Люди вважають, що мораль, побудована на ієрархії, є найвищим міри – лом їхньої зрілості, але це лише промовисте свідчення інфантильності.

Люди поділяють інших людей на близьких і далеких, і це відчуження провокує у них жорстокість і страх.

Люди гадають, що ненависть, страх, зло притаманні цілому Всесвіту, але це лише атрибути їхньої вбогості, які затримують розкриття інших якостей людини.

Люди бояться довіряти, починаючи з довіри до себе.

Люди не знають, що світ зміниться лише тоді, коли кожен довірятиме собі й іншим, а не ритуалам, які нав’язуються без нашої згоди.

Люди переносять власні незрілі й потворні стосунки, що опираються на виживання їхнього біологічного виду, на довколишнє природне середовище, а потім відкидають усе, що не вміщується у це прокрустове ложе.

Людям невідомо, що таке свобода, бо вони забули найважливіший принцип життя у Всесвіті: живи і давай жити іншим.

Люди навчились розпізнавати протилежності й узаконили боротьбу між ними, забувши про гармонію.

Errare humanum est – людині властиво помилятись . Але це стосується лише її розуму, а не серця.

Автор: Іван ВЕРСТЮК

Людина може жити по-різному. Хтось сподівається переважно на власні сили, хтось більше розраховує, що йому допоможуть інші, хтось просто собі живе, ні на що не надіючись. Але все це дуже не схоже на життя в повному сенсі цього слова — немає в такій позиції ні правди, ні істини, ні якоїсь сили, натхнення, які здатні були б послугувати точкою опору, ставши на яку, людина могла б вершити видатні справи, бути господарем становища, в якому існує. І тому така людина безумовно приречена на падіння — до глибин своїх власних проблем, негараздів, труднощів. Ці всі жахливі речі виникають з однієї причини — через відсутнiсть надії. Через те, що люди намагаються жити — й не вірити в те, що є щось таке, заради чого варто жити. Жити й не знати, чим скінчиться твоє життя. Жити й бачити повсюди самі лише безглузді страждання. Це страшно, це дуже страшно.